Раді Вас бачити!

Юля.

Стелю Богдану на дивані в залі, слухаю шум води й сварю саму себе. Прямо відчитую, як неслухняну дитину.

Якого біса я його не вигнала з дому, а відправила купатися? Злюся, кричу подумки, бішуся. І водночас тулилася до нього, грілася від його тепла.

— Тупію поруч із ним, — бурмочу, натягуючи наволочку на подушку.

Ще й місце для сну готую.

— Ну точно дурепа.

Мама зранку як побачить — дасть потиличника. Обом.

З палаючими щоками повертаюся до себе. Нервово поправляю волосся і закутуюся, натягуючи ковдру на голову, ніби вона врятує мене від думок.

Клац — двері зачиняються.

Я здивовано стягую ковдру з голови і… витріщаюся на те, що бачу. У мене навіть рот відкрився — і тут же зачинився.

Богдан.

Напівголий.

Груди, плечі, прес — хоч на плакат. Щоправда, вже в синцях.

Погляд ковзає нижче — і я різко відвертаюся.

Там…

Господи, найбезглуздіший момент: я — хвора, з червоними очима, а в моїй спальні стоїть напівголий чоловік із… стояком, блін.

Незграбно махаю рукою, прикриваючи очі долонею. Але пальці тут же розставляю — підглядаю.

— Бодю, блін… — ніяково бурмочу, відчуваючи, як горять вуха. — Ти чого в одних трусах по моєму дому швендяєш?

Він іде до столу, наче так і треба — кладе телефон і гаманець.

— Одяг брудний. Переться, — нахабно заявляє.

— Що? — прислухаюся.

Пральна машина й справді гуде.

— От це так… — шепочу.

Цей тип побив усі рекорди з нахабства. Хазяїн, чорт забирай.

— Іди в зал, — кидаю, помітивши його погляд на мені. — Там спатимеш.

Богдан мовчить кілька секунд. Потім робить крок до ліжка.

— Мені з тобою сподобалося, — хрипко відповідає. — Ти мене обіймаєш.

Я одразу соваюсь на край, щоб він не всівся і тим більше — не ліг.

— На диван, Богдане! — намагаюся говорити спокійно й твердо, але голос тремтить. — Тут місця немає. Зі мною спати не будеш.

Він зупиняється біля самого краю ліжка. Дивиться просто в очі, і куточки його губ смикаються, ніби стримує усмішку.

Мокре волосся розтріпане, на шкірі краплі після купання, пахне чимось теплим — ним самим. І від цього в мене всередині все стискається.

Він нахиляється нижче і, не питаючи, згрібає мене в обійми, зсуваючи до стіни, ніби я купа речей, а не людина.

— Юлько, — хрипко шепоче, нависаючи наді мною. — Я знайшов місце поруч із тобою. Сплю тут.

Я завмираю. Серце калатає так, що аж у вухах чути. Пальці вчіплюються в ковдру, ніби він зараз її забере. Вона зрадницьки сповзає з плеча, і я швидко тягну її назад.

— Богдане, — глухо видихаю, намагаючись бути жорсткою. — На диван. Зараз же.

Він тільки усміхається, витягується на ліжку і притягує мене ближче до себе.

— Ти сама винна, — шепоче просто у скроню. — Надто добре мене обіймаєш.

Я кліпаю очима. Хочеться то дати йому по лобі, то сховатися в подушку. Сама не знаю, що робити. Але руки не піднімаються навіть торкнутися його.

Втуплююся в його груди, подих збивається, і злість змішується з чимось небезпечним, від чого тремтять коліна. А він стискає мою талію крізь ковдру і підтягує ще ближче до себе.

Виставляю долоню, впираючись йому в груди, і задираю голову. Намагаюся не реагувати на жар його тіла і на те, як шалено гупає його серце.

— Богдане, ти геть знахабнів, — лепечу. — Забирайся, — усе ж намагаюся його прогнати, впираючись, щоб відсунутися.

Бодя дивиться на мене. Довго. Мовчки.

А я вже прокручую в голові спогад: як його руки торкалися мене всюди, тоді, на його машині. І чим це ледь не закінчилося.

Усе тіло спалахує жаром. Я вся червонію. Здається, навіть волосся стало рудим. Зовсім не той спогад, який зараз потрібен. Узагалі.

— Спокійної ночі, сонечко, — лагідно шепоче він.

Дихає важко. Його рука на моїй талії трохи стискається. І я вже починаю панікувати — аж руки трусяться.

— Богдане, йди! — виривається нервово. Занадто різко.

— Спи, Юлько, — каже він і заплющує очі, вмощуючись зручніше.

Дивлюся на нього і не розумію: радіти, що він не поліз цілуватися, чи боятися ще більше.

Ми справді будемо просто спати? Чесно?

Може, він від Руслана ударів нахапався? Чи захворів? Бо зовсім на себе не схожий. Хоча самовпевнений, як завжди.

Я лежу, дихаю якось уривчасто. Боюся поворухнутися — раптом Бодю переклинить. Я не готова. І мені страшно. А з поцілунками в нас… усе завжди якось погано зупиняється.

— Юлько, розслабся і спи, — шепоче мені у волосся.

Ага, зараз. Як тут розслабишся? Здається, навіть втома від хвороби кудись випарувалася. Та й сама хвороба, ніби втекла.

— Мені… незручно, — бурмочу, відсовуючись.

Очі Боді розплющуються. Він уважно дивиться на мене, а я швидко перевертаюся на інший бік, щоб не бачити його.

Секунда тиші.

І раптом його рука обережно тягне мене назад. Долоня легка, але міцна — ніби до стіни прибив. Притискає до грудей, гарячих, із скаженим серцем.

Я дихаю крізь зуби, пальці судомно стискають ковдру.

— Я просто поруч, — шепоче він зовсім тихо. — Не бійся. Спи.

Я кілька хвилин кліпаю очима. Але він справді лише поруч. Обійняв обережно і дихає мені у волосся. Більше нічого.

Мабуть, йому можна довіряти, — майнула думка.

Я мимоволі розслабляюся. Очі заплющуються.

І під рівне дихання Богдана я засинаю.

******

Богдан.

Ранок…

Мене будить будильник. Тихе дзижчання, але вібрація по дереву глухо віддається. Я розплющую очі й дивлюся в бік того подразника.

І навіщо я його туди кинув, а не поклав поруч?

Вставати не хочеться. Юлька в мене під боком, згорнулася клубочком і тулиться, як кошеня. Уся гаряча, але все одно кутається в ковдру.

Торкаюся її чола — пиздець, усе так само, як учора.

Бляха… коли вже це мине?

Неохоче відсовуюся від неї. Підіймаюся, вимикаю цей клятий будильник. Озираюся — а вона дивиться. Сонні очі, погляд розфокусований, вії тремтять.

І знову заплющує їх, провалюючись у сон.

Усміхаюся сам до себе.

Красива.

Беру градусник. Нехай міряє, навіть якщо почне бурчати — усе одно під руку засуну.

Сідаю поруч, нахиляюся до неї.

— Юлько… — шепочу, поправляючи волосся, що падає їй на обличчя. — Давай поміряємо температуру.

Очі в неї так і заплющені. Вона стягує ковдру, бере градусник — усе на автопілоті. Губи сухі, вся тремтить.

— Блять… — видихаю.

Лягаю поруч і притягую її до себе. Вона утикається в мене, навалюючись усім тілом. Її тремтіння діє на мене погано.

Лежу, скрегочу зубами від того, що стримуюся. Хочу її сильніше, ніж повітря. А торкаюся — лише волосся, руки, плеча. Як якийсь підліток.

Але хай так. Якось же тримаю себе в руках?!

Аби тільки вона була поруч. Аби довіряла. І щоб ніякі Руслани до неї більше не лізли.

Цілую її в голову — вона трохи ворушиться. Губи зовсім поруч. Дивлюся на неї, сплячу, і розумію: треба йти. Я просто вже не можу.

Дістаю градусник — 38,1.

— Ну як ти так примудрилася? — бурмочу. Але відповіді, звісно, немає.

Обережно підводжуся. Зараз дам таблетку — і нафіг із цього дому, інакше біди не минути.

Юля слухняно ковтає пігулку і тут же закутується майже з головою.

— Замерзла, — бурмоче.

— Зараз стане легше, сонечко, — шепочу, натягуючи на неї плед.

Вона видихає — дихання стає рівним.

Як я, чорт забирай, так втріскався в неї? Ну от як?

Кидаю погляд на настінний годинник — майже сьома. Треба в аптеку. Привезу їй ліки, а потім на роботу. Може, хоч там трохи викину її з голови.