Раді Вас бачити!

Богдан.

Ранок важкий після вчорашнього. Потираю скроні. Голова тріщить від випитого й думок.

Сиджу за ноутом, втупившись у креслення, де цифри танцюють перед очима, ніби глузують.

Клацаю по клавішах, але жодне слово не чіпляється. Думки все одно повертаються на неї.

— Господи, — відкидаюся в кріслі й тру обличчя долонями.

Учора… я переборщив. Я сам це розумію. Продавлюю, рву, вимагаю. Вона ж права — я так і виглядаю, ніби мені тільки в її труси треба.

А в мене всередині зовсім інше.

Не переспати хочу — бути поруч хочу. Чути, як вона бурчить, бачити, як хмуриться, і ловити ті рідкісні хвилини, коли усміхається щиро.

Дивлюся на екран ноутбука — захлопую кришку. Та пішов він до біса — встигну. Зараз важливіше інше.

Як підійти до неї сьогодні?

Як провести час так, щоб вона не шарахалася, не кричала, а просто… була зі мною. Хоч годину. Хоч трохи без війни.

— Блять, ну як? — видавлюю глухо, втупившись у стелю.

Цілувати її так жадібно — не можна. Треба м’якше. Терплячіше. Рідше. Щоб не думала, що я тільки переспати хочу. Але тіло зрадницьки ниє, варто лише згадати її руки на мені.

Підводжуся й починаю ходити кімнатою.

— Треба… щось просте, — бурмочу собі під ніс. — Просто кудись її повести. Не давити. Показати, що можу бути нормальним.

Думки скачуть, але не туди, куди треба, а в учорашню пристрасть.

Скільки не кажи собі «будь спокійним», усередині все одно пульсує те, як вона дихала, коли я притискав її до себе.

Йду на кухню, хапаю горнятко, заварюю міцну каву.

— Думай, Богдане. Ду-май! — гарчу сам на себе, роблячи перший ковток. Гаряче обпікає язик, але це хоч трохи приводить до тями.

— Може, елементарне? — кидаю сам собі.

Побачення. Так. Кафе на Ірисовій. Там тихо, красиво. Панорамні вікна, а з третього поверху — вид на річку. Вона любить воду, пам’ятаю.

Купити квіти. По-людськи. Без моїх наїздів. І вибачитися. Чесно визнати — був не правий.

Хапаю каву, повертаюся в кімнату майже задоволений — план же є.

Беру телефон. Побажавши собі удачі, набираю її номер.

І тут настрій летить у прірву.

Слухавку не бере. Довгі гудки, потім — «Абонент недоступний».

— Та йоб твою ж… — шиплю крізь зуби.

Набираю знову.

І знову — відбій.

У скронях починає гудіти сильніше.

Кидаю телефон на стіл.

— Юлю… — важко видихаю. — Не роби так.

Ходжу кімнатою, відмірюючи простір широкими кроками.

Чому? Бо боїться? Злиться? Чи просто хоче, щоб я з глузду з’їхав?

Я плюхаюся знову в крісло, притискаю пальці до перенісся.

— Гаразд, — бурчу. — Тоді сам до тебе поїду.

Хапаю куртку й ключі. Дверима грюкаю так, що сусід праворуч, певно, знову буде матюкатися. Та байдуже.

Дорогою гальмую біля квіткового. Стою, туплю перед вітриною, як ідіот.

— Так… троянди? Ні, банально. Тюльпани? Та вона мене ними пошле.

Згадую її голос три роки тому. Вони з мамою обговорювали квіти, а я краєм вуха почув які їй подобаються. Тоді ще подумав: що за дивна назва?

І от саме вона зараз крутиться на язиці — і не згадується.

— Дітько… — скриплю зубами.

Продавчиня усміхається надто солодко.

— Молодий чоловіче, дівчині квіти обираєте?

— Ага, — бурчу. — Тільки все не те. Вона любить… не пам’ятаю які.

— На що схожі? — ввічливо цікавиться.

— Та не знаю я, — сердито відповідаю.

І раптом згадую, як її мама сказала: «На бузок схожі».

— На бузок, — дивлюся з надією на дівчину.

Продавчиня піднімає брови, одразу пожвавлюється.

— А-а, значить, швидше за все — фіолетові гіацинти. У нас якраз свіжі, щойно привезли.

І веде мене до них. А потім додає:

— А може, матіола? Теж схожі, — показує рукою.

— Точно! — виривається в мене голосніше, ніж треба, і продавчиня аж сіпається. — Матіола!

Таку назву казала Юлька. Їх вона любить.

— Зберіть, — кажу тихіше. — Найкрасивіший букет, який зможете. І побільше.

Продавчиня киває, починає вовтузитися з квітами. Я стою, з руками в кишенях, і відчуваю, як губи самі розтягуються в криву усмішку.

Знайшов. Згадав. Значить, шанс ще є.

— Хочете перев’язати стрічкою? — дивиться на мене.

— Хоч бантом зав’яжіть, аби їй сподобалося, — відмахуюся.

Дівчина усміхається й далі складає букет.

Через п’ять хвилин виходжу з оберемком квітів — аромат такий, що навіть салон машини ним наповнився.

Кладу букет на сусіднє сидіння, дивлюся на нього, як на зброю.

— Ну що, — шепочу, — може, з тобою вона хоча б не пошле.

Під’їжджаю до її дому. Тисну на дзвінок.

Раз. Ще раз. І ще.

— Ну бляяяять… — стогну.

Нікого? НІКОГО?

Пес гавкає під воротами.

— Де господиня твоя? — гупаю долонею по воротах.

Чую лайку — і сусідка з’являється.

— Чого галасуєш? — визирає з-за паркану, в халаті, з розпатланим волоссям. Коситься невдоволено. — Тобі чого?

— Достукатися не можу, — кажу хрипло, злий на весь світ.

Мружиться, впирає руки в боки. Погляд скошує на букет.

— До Юльки, чи що?

— До неї, — киваю, зціпивши зуби.

— Та нема її, — відповідає спокійно. — Поїхала вона. Зранку ще.

— Куди? — голос стає крижаним.

Сусідка зацікавлено витріщається.

— Наречений?

— Так, — одразу випалюю.

Вона спирається на паркан і оглядає мене з голови до ніг.

— Ммм, — тягне. Видно, схвалила. — Зі своєю подружкою, на жовтій машині поїхала, — нарешті каже. — Вилетіла з дому, як ураган, навіть не привіталася, — бурчить.

Я голосно видихаю. От коза мала.

— Куди подалися? — спокійно, але звучить загрозливо.

— Та звідки мені знати? — відмахується. — Не знаю я!

Злість накриває хвиля за хвилею. Букет летить на заднє сидіння й дивом не ламається.

— Чорт!.. — цежу крізь зуби.

Сідаю за кермо, серце калатає.

— Поїхала… і навіть не сказала…

Беру телефон. Телефоную.

Відбій.

Ще раз.

І знову тиша — вона скидає.

У скронях гупає, дихання збивається. Пальці ковзають по екрану. Пишу смс:

«Ти де?»

Екран блимає. «Прочитано».

Чекаю.

Тиша. Відповіді немає.

— Юлю… — видихаю, відчуваючи, як усе всередині палає від злості. — Знайду — отримаєш свого обіцяного ременя!

Думки несуться шаленим потоком. Як з’ясувати, де вона? Маму попросити, щоб тітці Вірі подзвонила? Чи Толика смикнути? Нехай пошустрить за «дякую» в органах і дізнається, куди ця вперта поділася.

Ідея настирливо свердлить свідомість, і чим більше її прокручую, тим сильніше розумію: так і зроблю.

Заходжу в «контаки», гортаю. Толик.

Набираю.

— Привіт, — бадьоро відповідає він. — Якими вітрами?

— Мені треба дізнатися, де зараз одна дівчина, — кажу на одному подиху.

Толик фиркає.

— Ти зараз говориш так, ніби це не «дівчина», а втікачка в розшуку.

— Толик, — кажу крізь зуби. — Можеш пробити, куди подалася моя Юлька з подругою?

— Богдане… — тягне він, ніби знущається. — Ти себе взагалі чуєш? Це що за манія переслідування?

— Це не манія, це серйозно, — перебиваю. — Допоможи, будь ласка. У тебе ж є доступ. Я її номер смс-кою скину.

Він сміється, і цей сміх дратує ще більше.

— Посварилися — і вона втекла?

— Толик! — уже різко кидаю. — Мені не до жартів.

На тому кінці тиша, чути, як він важко видихає.

— Гаразд, Ромео. Пиши — перевірю.

— Віддячу! Тільки зроби швидко, — кидаю й вимикаюся.

В очікуванні сидів як на голках.

Толик передзвонює хвилин за двадцять.

— Ну, Бодю, скажу тобі так… Твоя дівчина засвітилася. Телефон ловив мережу на трасі в бік Щербанок. Там вишка, кілометрів за двадцять від вас.

Я завмираю.

— Щербанки?

— Угу. І нащо ти мені голову морочив? Їде собі спокійно з подругою, номер активний, усе нормально.

— Ти точно впевнений? — шиплю, уже звертаючи в потрібний бік.

Толик хмикає.

— Богдане, я, звісно, не Купідон, але ти б обережніше. Дівчина зрозуміє, що ти її телефон пробиваєш — і, клянусь, тапком отримаєш.

— Нічого, — відмахуюся. — Простеж, поки не зупиниться десь, і передзвони! Три нулі на картку впадуть, — бурчу, вливаючись у потік.

Толик присвистує в слухавку:

— Три нулі, кажеш? Ну ти й хворий, Богдане. Твоя дівчина така цінна? Чи накосячив серйозно?

— Не діставай, — відрізаю жорстко, маневруючи між машинами. — Зробиш — і забудемо, що я тобі два роки тому на штрафмайданчик лазив докази витягати для справи.

Він регоче:

— Ох, шантажист ти клятий. Гаразд, подивлюся.

— Дякую! — вдавлюю педаль у підлогу, стрілка спідометра вже підповзає до дев’яноста. — І щоб одразу передзвонив, як тільки десь зупиняться.

— Та зрозумів я, зрозумів! — бурчить Толик. — На зв’язку.

Кидаю телефон на сидіння й додаю швидкості.

Бажано заспокоїтися, поки доїду, бо гаркну на неї — а вона мене тим букетом і приб’є.

Але спокій навіть не наближається.

Думки розлітаються в різні боки: що вона там робить? З ким? Чому навіть не відповіла?

Злість і ревнощі сплітаються в одне.

— Вперта Юлька… — видихаю. — Я ж просто хочу тебе побачити. Хоч п’ять хвилин.