Раді Вас бачити!

Богдан.

Вона лежить поруч. Така маленька… ніби світиться зсередини.

Щоки рожеві. Губи трохи припухлі від моїх поцілунків. Очі повільно заплющуються, хоча дихання ще не до кінця вирівнялося.

Втомилася. Видихнула. Розслабилася.

Дивлюся на неї — і не можу ні дихати, ні думати нормально. Просто… дивлюся. Тримаю руку на її животі.

Чорт… яка ж вона ніжна. Яка тендітна. Яка чутлива до ласки.

І як я взагалі примудрився її не зламати?

Підпираюся ліктем у подушку, лягаю на бік.

Її дихання рівне-рівне… довірливе. І це б’є по мені сильніше за все.

Боже…

Вона довірилася мені. Повністю. Без залишку.

Вона — моя.

Навіть якщо вона не сказала цього вголос.

Навіть якщо сама ще не усвідомила.

Але очі не брешуть. Вона ж дивилася на мене так, ніби я — безмежно кохана нею людина. І те, як вона тягнулася до мене… як кликала, як обіймала…

Таке неможливо зіграти.

Проводжу пальцями по її стегну — легко, ледь торкаючись.

По шкірі пробігають мурашки. Вона здригається уві сні й притискається ближче. Трохи. Наче шукає мого тепла.

І всередині мене щось розливається жаром.

Сонечко… Ти навіть не розумієш, наскільки сильно ти мені потрібна.

Я тихо, повільно притягую її до себе ближче.

Вона робить видих і одразу згортається під моїми грудьми — ніби так їй комфортніше. Ніби це її місце.

Та воно і є її місце.

Тут. У мене. В руках.

Я обіймаю її міцніше — долонею накриваю її спину. Утикаюся носом у її волосся.

Юля пахне мною. Нашою близькістю.

— Все-таки ти моя… — шепочу їй у волосся, майже нечутно.

Накриваю її пледом, але рук не забираю. Навіть не думаю забирати. Мені подобається, як вона клубочком лежить біля мене.

Вона трохи ворушиться, утикається лобом у мої груди. А я поправляю пасма, що впали їй на обличчя.

Її голова піднімається. Сонні очі дивляться на мене.

Красива. Чорт забирай, яка ж вона красива.

— Заснула? — розгублено питає.

— Заснула, — підтверджую.

Юлька ворушиться, і щоки заливає рум’янець. Закутується в плед, як у кокон, опускає голову й бурмоче:

— Мені треба… в душ.

Я не можу стримати усмішку.

— Пішли, — відповідаю, притягуючи її ближче.

Вона утикається носом у мою ключицю і в мене ворушиться в трусах.

— Мені самій треба, — шепоче мені в шкіру.

А мені зовсім не хочеться відпускати її з обіймів. Я б лежав із нею цілу добу, аби тільки відчувати її запах поруч і тепло.

У мене починає бурчати живіт. Голосно. Дуже.

Юлька різко піднімає голову. Дихає мені в щоку.

— Бодя, вставай. Ти голодний.

Я ще який голодний. На все.

Опускаю голову й ловлю її губи своїми.

Вона відповідає без вагань. Долоня лягає мені на шию, трохи вигинається — і її оголені груди торкаються моїх.

Тіло миттєво напружується, а її — ледь здригається.

Хочеться її ще. Дуже. Але я зупиняюся.

Розумію — нам треба відпочити, інакше їй буде дуже боляче.

— Я тебе віднесу, — шепочу їй.

Вередлива чмокає мене в губи.

— Сама дійду.

Я видихаю. Цілую її в носик і встаю.

Хоче сама — нехай. Не буду наполягати.

Юлька спостерігає за мною і не рухається, поки я не виходжу з кімнати.

Вередлива до неможливості.

Моя Вередлива.

******

Юля.

Я з ліжка не встаю, а буквально сповзаю — і ледь не падаю, заплутавшись у пледі.

— Блін…

Ще не вистачало розтягнутися на підлозі й Бодю на шум викликати.

Вирівнююся, роблю крок і тихо видихаю.

Тіло ніби не моє. Наче його палицею добряче побили. А між ногами…

— Мм… — жалібно тягну.

Наслідки приємного — не приємні.

Озираюся.

Трусики… є.

Шорти… є.

Ліфчик, футболка — на кухні.

Бля… і як їх забрати?

Притискаю до себе частину одягу, а в голову… нічого не приходить.

— Спочатку в душ, — бурмочу.

А потім вирішу, що робити. У крайньому випадку — попрошу Бодю принести.

Підходжу до дверей. Прислухаюся.

Богдан гримить посудом.

Ага. Шлях вільний.

Бо разом у душ не хочу — соромно до смерті. І взагалі… як тільки згадую, де був його язик — кидає в жар.

Не знаю навіть — від сорому чи від того, що тіло досі пам’ятає його дотики.

Я швидко, навшпиньках, прямую до ванної.

Причиняю за собою двері — і знову трохи морщуся.

Ниє. Сильно.

Підходжу до дзеркала і дивлюся на своє відображення — ніби там інша дівчина.

Та, якій більше не страшно.

Та, що стала ближчою до коханого.

Та, яку щойно… кохали.

Довго. Гаряче. Красиво.

Щоки рожеві. Губи припухлі. Волосся розтріпане, хоч я й намагаюся пригладити.

Шия… сліди, від яких серце підстрибує.

— Боже… — шепочу сама собі. — Я справді це зробила.

Ми справді це зробили.

Вітаю тебе, Юлька. Ось ти і стала дорослою.

З Богданом.

Відриваюся від дзеркала, скидаю плед.

Захожу в душ — гаряча вода стікає по шкірі, змиваючи запах кохання, але залишаючи всередині тепле поколювання.

Я відчуваю… щось велике, м’яке, огортаюче, від чого хочеться усміхатися просто в стіну.

Беру гель Боді, наливаю на долоню — і від запаху тіло знову накриває жаром.

Так пахне мій коханий.

Мій Богдан.

— Мій… — шепочу, і усмішка ніяк не зникає.

Розмазую по тілу прохолодний гель — і в голову приходить думка. Та сама. Вредна. Настирлива:

«Я залишуся на ніч?

Чи він відвезе мене додому?»

Озноб проходить по спині.

Сама ж я… хочу залишитися. Дуже.

Але… раптом він подумає, що я нав’язуюсь?

Або вирішую за нього?

Або, може, після такого він узагалі нікого не залишає на ніч?

Бля…

І навіщо я про це подумала?

Настрій миттєво перевертається. Думки сиплються градом.

Як у нас тепер усе буде?

Як розвиватимуться стосунки?

Яким він буде тепер?

І…

Стук у двері.

Я здригаюся.

— Сонечко… — улюблений голос із-за дверей. — Все нормально?

Я вимикаю воду, хапаю рушник і бурмочу:

— Так.

— Можна зайти?

Я зависаю від питання.

Зайти?

Заплющую очі:

— Так…

Ручка опускається, я швидко обмотуюся рушником, навіть толком не витершись.

Бодя заходить — і його погляд одразу на мені.

Жадібний. Гарячий. Ніжний.

Підходить.

Руки на талію — і мої самі лягають йому на боки.

— Як ти себе почуваєш? — хрипко.

Як після бурі. Дуже сексуальної бурі.

— Все добре, — відповідаю, ховаючи погляд у вигині його шиї.

Він великим пальцем проводить по моїй щоці — ніжно. Заправляє пасмо за вухо, і я тільки зараз розумію, що виглядаю… ну, м’яко кажучи, трохи розтріпано.

Я навіть волосся не зібрала — резинка тримається абияк.

Його рука ковзає до потилиці. Великий палець повільно проводить по шкірі за вухом — і по хребту пробігає дрож.

Він тягне мене ближче. Рушник сповзає трохи нижче — і мені здається, ще мить — і він просто впаде.

Бодя нахиляється.

— Я швидко в душ — і будемо їсти, — шепоче в губи.

— Угу…

Він дивиться кілька секунд — так, ніби я його особиста слабкість.

Торкається моїх губ — м’яко, ледь-ледь.

І все. Реальність пливе.

Відсторонюється на сантиметр.

— Сонечко… Ти поки посиди на ліжку, добре? Я швидко.

Я киваю. Голосу не довіряю.

Богдан цілує мене в щоку й іде в душ, а я, не обертаючись, сунуся до виходу.

Беруся за ручку — і згадую про речі.

Повертаюся — і бачу голий зад Богдана.

Ідеальний.

Він кидає погляд через плече, куточок губ піднімається.

— Хочеш зі мною?

— Речі, — бурмочу. — Речі… забрати хочу.

Хапаю шорти з трусиками — і бігом за двері.

Зачиняю, притуляюся спиною й видихаю:

— Мдааа…

Сподіваюся, колись я перестану так соромитися.