Раді Вас бачити!

Юля.

Два дні потому…

Друкую переклад контракту, ігноруючи миготіння повідомлень на екрані.

Усе ж таки шкодую, що тоді подзвонила Руслану. Краще б Катю набрала або сама якось впоралася, але точно не йому.

Він телефонує цілодобово, як і засипає повідомленнями. То звинувачує мене незрозуміло в чому, то вибачається. З ним неможливо говорити.

Останнього разу він таке заявив, що я аж рот відкрила від почутого, настільки офігівши, що пропалила блузку праскою.

«Я хочу одружитися з тобою, зая…» — згадується його фраза.

Я фиркаю, сильніше вдаряючи по клавішах.

Оце: 

«я не тиснутиму», 

«буду просто другом», 

«я чекатиму, скільки треба».

«Скільки треба» — це, виявляється, ледве два тижні.

— Юль, — нахиляється до мене Катя і простягає свій телефон. — Тебе.

Дивлюся на телефон, потім на неї. Серце сіпається, ніби збилося з ритму.

Богдан?!

— Хто? — все ж питаю.

У голові дзвенить його ім’я. Моє безглузде серце працює окремо від мозку. Хоча зараз у них зрадницький тандем.

— Рус дзвонить, — відповідає вона, дивлячись мені в очі. — І, здається, він трохи злий.

Видихаю.

Не Богдан.

А от серце починає нити.

Щоб ти провалився. Зник. Випарувався з моєї пам’яті назавжди.

Коли я перестану про тебе думати?!

Беру телефон і підношу до вуха.

Завмираю на секунду.

— Алло, — все ж кажу.

— Юля, — видихає він якось протяжно. — Спустись до мене, будь ласка.

Завмираю, дивлячись на клавіатуру.

— В сенсі?

— Я біля твоєї роботи, — і слова тягне так, ніби п’яний. — Вийди.

Повертаюся до Каті, бо я не казала, де працюю. Це, швидше за все, вона сказала. Більше нікому.

А моя улюблена подружка уважно дивиться в монітор, роблячи вигляд, що не помічає мого погляду.

— Я терміновий переказ роблю. Не можу, — відповідаю, не зводячи погляду з Каті.

— Зараз сам піднімуся, — заявляє. — Чекай.

— Що? — вигукую, і колеги невдоволено косяться в мій бік. — Не треба. Зараз спущуся.

Мені його п’яного тут ще не вистачало. Щоб ще й догану отримати?!

— Чекаю, Юлечко, — лагідно шепоче.

Пиздець просто.

Скидаю виклик і шиплю на Катю:

— Ти навіщо йому адресу сказала?

Катя винувато підтискає губи.

— Вибач, — тягне жалібно. — Він приїхав, а ти два дні ігноруєш. Мені стало його шкода.

У мене сіпається повіка.

— Ти хоч де живемо не сказала?

— Ні, — повертається до мене з усмішкою. — Це замовчала. Хоч і просив.

Я не розділяю її веселощів.

— І на тому дякую, — сердито шепочу, встаючи з-за столу.

— Юляш, — бере мене за зап’ястя. — Не сердься, будь ласка. Я…

— Катя, — перебиваю. — Так більше не роби. Добре?

І, не чекаючи відповіді, йду до ліфта.

Вона зі своїм бажанням «вилікувати» мене від кохання іноді зовсім не знає міри. Як зараз.

Я ж їй казала, що Руслан сильно змінився, і його перепади настрою почали мене дратувати.

Натискаю кнопку — двері ліфта відчиняються.

Заходжу, тисну перший поверх і ловлю свій погляд у дзеркалі.

Обличчя бліде, очі блищать — незрозуміло від чого. Може, від перевтоми? Я й справді багато працюю. Навіть схудла на кілька кілограмів.

Двері ліфта розкриваються.

Проходжу через хол, прикладаю пропуск на охороні.

— Додому, Юліє Ігорівно? — усміхається мені Назар Петрович, наш охоронець.

— Ще ні, — ввічливо відповідаю, але погляд уже падає на Русю, що стоїть з величезним букетом.

От же ж блін.

Відчиняю двері — і він буквально хапає мене в обійми однією рукою.

Утикається мені в шию і цілує.

У животі стискається, руки починають тремтіти від нервозності.

— Руслане, — з обуренням упираюся в нього руками, намагаючись відштовхнути. — Ти що робиш?

Він піднімає голову і цілує в щоку біля вуха.

— Скучив, — шепоче.

Мене така поведінка не влаштовує і лякає. 

— Відпусти мене негайно! — підвищую голос.

Він прибирає руку і робить крок назад.

Погляд якийсь скляний, зіниці розширені й дивиться на мене занадто відверто.

Я ковтаю і обертаюся на пункт охорони. За нами спостерігають, слава Богу. Такого Руслана я боюся.

— Це тобі, — впихає мені в руки букет.

Я за інерцією притискаю квіти до себе.

— Дякую, — бурмочу, намагаючись не дивитися йому в очі.

Вони п’яні. Він тверезим колись буває?

— Ти дуже красива, — усміхається мені, ковзаючи поглядом по моїх ногах. — До котрої працюєш?

Холодок пробігає по спині.

— Довго, — нейтрально відповідаю. — Ти навіщо приїхав?

Він дивиться на мене, і часте кліпання збиває з пантелику. Я трохи хмурюся.

— Ти чого п’яний?

Хоча ніби стоїть рівно.

— Я тверезий, — відповідає і робить крок до мене, а я — назад, виставляючи букет між нами.

— Руслане, припини! — серйозно кажу. — Я зараз піду.

Він хмуриться.

— Добре. Вибач, — відходить убік. — Я поговорити хочу. Пішли в кафе?

Кліпаю очима. 

Він це серйозно?

— Я на роботі, — нагадую і з ним точно нікуди не піду.

— Так. Я знаю. Робота в тебе, — облизує губи. — Скільки до кінця залишилося? Я почекаю.

Опускаю погляд на наручний годинник. Ще дві години, але кажу йому:

— Не треба чекати. Я сьогодні допізна.

Рус тре очі, і вони стають червонуватими.

— Я зупинився в готелі через дорогу. П’ять хвилин — і зустріну тебе.

І знову проводить язиком по губах, але вони сухі й потріскані, ніби від морозу.

Дивлюся на них і брови повзуть вверх — хіба таке можливе влітку?

Руслан скорочує відстань між нами, хапає за плечі, різко розвертає й притискає до колони.

Букет вислизає з рук, дихання завмирає.

Дивлюся широко розплющеними очима в його червоні, блискучі — і серце зривається в галоп.

— Руслан…

Але договорити не встигаю. Його губи накривають мої.

Нахабно. Відверто. Власницьки.

Впираюся в нього, намагаючись відштовхнути, але він лише сильніше притискається.

Вивертаю голову вбік, набираю повітря, щоб закричати — але він знову затикає мене.

Його язик проходиться по моїх губах і вривається в рот. Жар із тремтінням проноситься тілом — але більше від страху, ніж від чогось іншого.

Кусаю його за язик, він смикається, але губи все одно притискає до моїх.

— Відвали, — шепочу, і сльози котяться по щоках.

— Я ж для тебе все зроблю… — шепоче, знову цілуючи. — Ти ж моя…

Русю різко відривають від мене — і я миттєво лечу всередину будівлі, краєм ока помічаючи форму охорони.

— Юліє Ігорівно, — перехоплює мене біля турнікета Назар Петрович. — Ви в порядку? Я охорону викликав.

Махаю головою «так», бурмочу «дякую» і, приклавши пропуск, мчу до ліфта.

Руки й ноги тремтять, я без кінця тисну кнопку, хоч розумію — він сюди не зайде.

Влітаю в ліфт і тисну тринадцятий поверх.

Поки двері зачиняються — бачу, як Руслана відтісняють до дороги.

— Господи… — шепочу, витираючи губи.

Я більше до нього ніколи не вийду.

Він став якимось хворим. Ненормальним. Неконтрольованим.