Раді Вас бачити!

Юля.

Прокинулася — шия затекла, ногу відсиділа. Спати в машині — ніби тебе побили палицею. Та ще й сценарій той самий — дратівливий. Я вже втомилася сперечатися з цим глухарем. У нього ніби заїло.

— Бодю, вези мене додому! Я до тебе не поїду! — видихаю більше виснажено, ніж сердито.

Він мовчить. Дивиться на дорогу, щелепа стиснута так, ніби ось-ось трісне.

Я закочую очі й відвертаюся до вікна, розминаючи ногу. За склом усе те саме — дощ, сірі краплі й уже наше місто.

— У мене побудеш трохи, — нарешті видихає. Намагається говорити спокійно, але суть від цього не змінюється. — Мама буде рада тебе бачити.

— Мені одяг потрібен! Я мокра, — упираюся. — Додому, Богдане. До мене.

Він кидає на мене швидкий погляд, і я бачу — щось обмірковує.

— А ти завтра проведеш зі мною час?

Я завмираю, втупившись у нього.

— Що?

— Завтра, — повторює він спокійно, ніби йдеться про дрібницю. — Проведеш зі мною час?

Я кліпаю віями, не вірячи в цю нахабність.

— Бодю, ти серйозно? Я зараз із тобою в машині, тобою ж нахабно викрадена, серед білого дня, а ти… побачення призначаєш?

Він краєчком губ усміхається, очі стають теплішими.

— То підеш на побачення?

Я хапаюся за скроні, бо інакше — закричу.

— Ти нестерпний! — випалюю. — Чому не можна просто відпустити мене додому?!

— Бо я не хочу, щоб ти пішла, — каже просто, ніби це все пояснює.

І в цю мить я готова його придушити за те, що кожне його «не хочу» важить більше за моє «хочу».

Я на секунду прикриваю очі, кутаюся в його куртку й гаркаю:

— А якщо погоджуся? Якщо завтра проведу з тобою час… ти відвезеш мене додому зараз?

Він різко коситься на мене, ніби я щойно запропонувала щось із розряду: «Політаємо, як Вінні-Пух?».

Пауза. Тиша така, що навіть стукіт двірників здається гучним.

— От як… — всміхається. — Торгуєшся зі мною?

— Ні, — випалюю. — Я намагаюся, щоб мене почули!

Ми дивимося одне на одного, і в мене всередині все клекоче. Він надто близько, надто сильний, надто впертий.

Я чекаю, що він знову відріже своє «не відпущу».

Але він дивиться на дорогу й видихає:

— Добре. Додому відвезу. Але завтра — ти моя, Юлько.

Я наче й злюся на нього, але оте «ти моя, Юлько» всередині розливається теплом.

Машина звертає на мою вулицю. Серце калатає сильніше, ніж хотілося б — ніби я їду не додому, а на іспит без підготовки.

Рекс ганяє по подвір’ю, мокрий і щасливий, що не у вольєрі. А дощ так і не припиняється.

— Приїхали, — сухо кидаю, вже відстібаючи ремінь.

Але Богдан бере й глушить мотор. Обпирається на кермо, повертається до мене й дивиться так, що в мене збивається подих.

— Ну? — питає.

— Що «ну»? — бурчу, кутаючись у його куртку.

— Подяка, Юлько.

Я кліпаю очима.

— За що?!

— За те, що врятував, — його губи кривляться в зухвалій усмішці, але в очах ні краплі сміху. — Винна.

— Я тобі вже сказала «дякую», — фиркаю й тягнуся до ручки дверей.

Його рука відразу перехоплює мою — міцно, гаряче.

— Мені мало.

Я смикаю рукою, але він нахиляється ближче, і його подих торкається моїх губ.

— Юлько… я хочу, щоб ти сама, — його голос низький, хрипкий. — Без мого «викрадення». За власним бажанням.

Серце прискорює ритм. Я розумію, що він чекає поцілунку. Від мене. Добровільно.

— Навіть не мрій, — шепочу, але голос звучить зовсім не так упевнено, як хотілося б.

Богдан усміхається, відпускає мою руку й кладе долоню мені на щоку.

Я завмираю: його долоня гаряча, важка, а погляд такий прямий, що хочеться відвернутися, але не виходить.

— Боïшся, що не зможеш зупинитися… якщо почнеш? — тихо каже, пальцем ледь торкається моєї нижньої губи.

Жар прилипає до щік. Мурашки проносяться по шкірі.

— Дурниці, — видихаю, але голос тремтить, і це дуже чути.

— Ага, — Бодя усміхається, нахиляється ще ближче, так що наші губи розділяють якісь жалюгідні сантиметри. — Тебе всю трясе від одного мого дотику… а ти мені про «дурниці».

Я судомно ковтаю слину, серце калатає, як навіжене. І щоб показати, що він не має рації — цілую. Він завмирає, ніби не вірить, що я зробила це сама.

М’яко торкаюся його губ і розумію, що шкодую… шкодую, що в злості вкусила його раніше. Губа все ще припухла. Обережно проводжу язиком по ранці, ніби хочу вибачитися. 

Богдан глухо стогне, долоня на моїй щоці напружується.

— Юлю… — шепоче, і його голос ніби струмом проходить по венах.

Я намагаюся відсторонитися, але він не дає. Його рука перехоплює мене за потилицю, пальці вплітаються у волосся. Поцілунок стає глибшим, сильнішим. Уже не обережність — жадібність. Він цілує мене так, ніби це не подяка, а кисень.

У мене паморочиться голова, дихання збивається. Але найстрашніше — я відповідаю. Відповідаю з такою ж силою, як він. 

Усе всередині спалахує, як минулої ночі. І це приводить до тями. Бо я знову тану в його руках. І знову втрачаю контроль.

Швидко розриваю поцілунок.

— Задоволений? Це… «дякую», — шепочу, ловлячи його важке дихання.

Він дивиться так, ніби готовий просто зараз затягнути мене до себе на коліна й не відпускати. Усміхається, але очі надто серйозні.

— Задоволений, — хрипко видихає. — Іди додому, поки я не передумав тебе відпускати.

Мені двічі повторювати не потрібно. Я знаю Богдана — він може передумати за п’ять секунд.

Виходжу. Забираю із заднього сидіння куртку й квіти. Бурмочу:

— Бувай.

І швидко чешу до воріт на тремтячих ногах. Ключі пхаю правильно лише з третьої спроби.

Ключ нарешті повертається, ворота піддаються, я шмигаю всередину й зачиняю їх за спиною.

Рекс тут як тут. Морда мокра, ляпає лапами по плитці й одразу лізе обнюхувати куртку Богдана.

Я стискаю квіти міцніше, відступаю назад.

— Що, Рексе? Чужий запах? — шепочу, дивлячись на нахабну морду.

Собака фиркає, ніби каже «так», і радісно махає хвостом.

— Подобається? — усміхаючись, питаю.

Рекс знову фиркає.

— І мені подобається, — бурмочу, йдучи до дверей у дім.

Губи палають, тіло горить, думки плутаються в Богдані. Запах його одеколону в’ївся в комір, і варто лише трохи поворухнутися — ніби він знову тут, поруч.

Я підставляю вазу під кран, руки тремтять, вода проливається повз.

Рекс, скориставшись моєю розгубленістю, прослизає в дім, сідає біля ніг, наче вартовий. Дивиться знизу вгору, і мені здається — надто вже багато розуміє.

— Не дивися так, — бурмочу. — Я сама не розумію, що зі мною.

Собака позіхає й кладе морду на лапи. А я засовую букет у воду, розправляю його й бурмочу:

— Господи… за що він так зводить мене з розуму?