Раді Вас бачити!

Богдан.

Я виходжу на вулицю, двері грюкають за спиною, і прохолодне повітря б’є в обличчя.

Ненадовго допомагає. Секунд на п’ять. А потім тільки гірше.

Всередині все горить

Губи досі відчувають її смак.

Руки — її талію.

Стегна — тепло її ніг.

І я хочу повернутися. Просто зараз. Зайти назад, узяти її, притиснути до стіни — і вже не зупинятися.

Але я не можу. Бо там, у домі, сидить її п’яна родичка, яка горлає так, ніби їй мікрофон у горло запхали.

І це — повний пиздець.

Розумію, Юля не винна. Зовсім вона не винна. Але мій організм зараз на неї злиться. Дуже.

Бо ця дівчина примудрилася за десять хвилин зробити зі мною те, чого деякі жінки цілеспрямовано зробити не зуміли.

Глибоко вдихаю і тихо шиплю:

— Ну, блять… ну за що?..

Мене трясе. Але не від злості — хоча злість теж є.

Мені хріново — від бажання, яке ще не встигло згаснути. Яке Юлька розпалила, як сірник.

Та що там — ніби бензином облила і гранату кинула.

Провожу долонею по обличчю. Потім — по потилиці. Але легше не стає.

Між ногами — камінь. Не образно. Абсолютно буквально.

Якби хтось зараз сказав слово «перерваний момент» — я б, мабуть, вкусив.

Серйозно. Вкусив. Бо я знаю, що таке облом, як ніхто інший. І скоро це слово стане, як червона ганчірка для бика.

Іду до машини. Кожен крок — як катування. Бо тіло все пам’ятає.

Її стогін.

Її пальці в моєму волоссі.

Як сама потягнулася, коли я сказав: «не провокуй».

Як дивилася — блін… дивилася так, ніби я — центр її всесвіту.

Сідаю. Грюкаю дверцятами машини сильніше, ніж треба.

Стискаю кермо так, ніби збираюся його зламати.

— От же ж, мать його… — шепочу в тишу.

Бо я злий.

На обставини.

На всесвіт.

На тітку Олену з її «писати хочу».

На те, що у нормальних людей секс трапляється, а в мене — сука — квести на виживання.

Облокачуюся головою на кермо. Хвилину просто дихаю.

Хрінь це. Повна хрінь. У мене всередині все кипить.

Я хочу її. ХОЧУ. Так, що кістки ломить.

І я не дитина, щоб не розуміти, що було б далі, якби нас ніхто не перервав.

Юлька була готова.

На рівні почуттів, пристрасті, імпульсу — так.

А от на рівні реальної готовності…

— Не впевнений, — шепочу.

Чому?

Я на мить зависаю.

Тітка в домі — це зрозуміло. Але… Юлька завжди шарахається, коли збуджується. І трохи губиться, стає тихою, як мишеня.

Її дотики ніжні, але якісь надто обережні.

Може, у неї з сексом досвід не дуже? Цей пиздюк не зміг зробити їй приємно?

Я знову закипаю. Але вже від ревнощів.

Це ж той довбаний Русик був її першим. Кир казав, що вони зустрічалися.

— Сукааа, — гаркаю.

А міг бути першим я. Але я ідіот відпустив її.

Я злюся так, що луплю долонею по керму.

Нахріна я про це подумав? От нахріна?

Відкидаюся на сидіння і намагаюся дихати глибоко й рівно.

— Вона моя. МОЯ. ДІВЧИНА. І похеру, що було до мене.

БЛЯТЬ.

Я різко видихаю.

— Богдане, зберись.

Ти сам ні разу не святий. І вона про це не згадує. От і ти не думай про те, що було до тебе.

Намагаюся. Справді намагаюся. Але ці ревнощі…

Заплющую очі. І розумію:

Я пропав. Повністю. Без залишку.

Закохався так сильно, що бути без неї — справжня мука. Навіть більша, ніж хотіти її і змушувати себе зупинятися.

Повертаю голову, піднімаю очі до вікна її кімнати.

Світло там тепле. І десь там… моя кохана Юлька.

Мене просто ламає від думки, що вона зараз там. Одна. Гаряча. З моїми поцілунками на губах.

І тітка Олена, звісно ж, теж там. Куди ж без неї?!

Кричить. Бунтує. Псує момент.

Відкидаюся на сидіння, закидаю голову назад і, заплющивши очі, тихо шепочу:

— Юлька… завтра ми закінчимо те, що почали.

І клянусь — я не просто притисну тебе до стіни. Я віднесу тебе в ліжко. І там уже зупинити мене буде нереально.

Заводжу мотор.

Їду.

І всю дорогу думаю тільки про одне:

Як завтра вона опиниться голою в нашому ліжку.

******

Юля.

Прокидаюся від того, що хтось… хропе. Голосно. Із придихом.

Різко розплющую очі. І перше, що бачу — лікоть тітки Олени, який уперся мені в бік.

Секунду дивлюся.

Моргаю.

Ще раз моргаю.

А потім згадую, як вона ревіла і вирішила спати разом зі мною.

Видихаю, кладучи руку на очі. Голова болить — я не виспалася. Але вчорашнє виринає в пам’яті миттєво:

як обіймав…

як я танула…

якми мало не потонули в пристрасті…

І як на словах «писати хочу!» усе накрилося мідним тазом.

Проводжу долонею по обличчю.

Лоб гарячий. Щоки — палають, але не від температури, а від спогадів.

Господи…

Як я на нього лізла.

Як чіплялася.

Як цілувала, ніби він — остання склянка води в пустелі.

І він…

Він…

Мені знову стає спекотно. Настільки жарко, що можна за мить закип’ятити чайник одним поглядом.

І нехай тітка хропе, як трактор — мені все одно чується, як він учора видихав мені в губи. Як казав: «ще секунда — і…». Як піднімав мене, як притискав…

— Стоп! — бурмочу, закриваючи обличчя руками. — Досить про нього думати!

Але тіло — зрадник. Воно пам’ятає все.

Кожен поцілунок.

Кожен дотик.

Кожен міліметр тіла, на якому були його руки.

І якби не тітка — я б його не зупиняла.

Ох…

І тут тітка сіпає ногою, ледь не падаючи з ліжка.

— Мммм… — протяжно стогне вона. — Де мій Саааааша…

Перевертаюся на бік і просто впираюся поглядом у стіну.

— Писати… — а потім тихіше: — …хочу.

Знову вона з цим «писати».

Встає з ліжка повільно і тихо крадеться до дверей.

УРА.

Двері відчиняються і зачиняються з тихим — клац.

Нарешті я одна.

І тут же телефон вібрує.

Я хапаю його так, ніби тільки й чекала цього дзижчання.

Бодя:

«Добрий ранок, сонечко.»

Мене накриває м’якістю. Наче в грудях розливається щось тепле.

Швидко друкую:

Я:

«Добрий… Вибач за вчора. За все.»

Відповідь приходить одразу. Наче він сидів і чекав.

Бодя:

«Не вибачайся. Ти тут до чого?

Я тітку не прибив. Вона жива.

А от мої нерви — обговоримо пізніше.»

Я закриваю обличчя долонею і намагаюся не видати звук, схожий на стогін від сміху.

Я:

«Тобі хоч вдалося заснути?»

Через секунду з’являється повідомлення.

Бодя:

«Ні.

Уже під ранок тільки. Коли перестав думати… ну…

про тебе… про стіну… про твої стегна… і про те, як ти стогнеш.»

Мені доводиться уткнутися обличчям у подушку, щоб не заверещати.

Мурашки по всьому тілу.

Це людина-спокуса.

Людина-гріх.

І моя людина.

Я машинально прикушую губу. А потім пишу:

Я:

«Богдан... перестань.

Будь пристойним.»

З’являються три крапки. Він друкує.

Зникають.

З’являються знову.

Бодя:

«Я стараюся. Чесно. Але вчора ти сиділа на мені. І зараз я маю поводитися пристойно?

Юлька, ти смієшся?»

Заплющую очі.

Ну все. Мене трусить від емоцій. Приємних емоцій.

І в цей момент — звісно ж — тітка Олена перевертає дім із криком:

— Куди подівся телефон?..

Опускаю руку з телефоном на ліжко і розумію:

Учора був ад. Сьогодні — продовження бенкету.

Але всередині продовжує тихо розливатися хвилювання. І передчуття. Бо вчора ми майже… І сьогодні ми обов’язково продовжимо — вже в його квартирі. Бодя ж обіцяв забрати мене до себе.

І від цієї думки по тілу пробігає тремтіння.

Грюкають двері. Я прислухаюся.

Бодя?

— Вірочко, — стогне тітка. — Телефон не можу знайти.

Мама з роботи прийшла.

— І тобі привіт, Олено, — відгукується мама. — У Юлі спитай. Вона ж із тобою була.

Швидкі кроки — і мої двері розчиняються.

Тітка — розпатлана, з розмазаною тушшю по щоках, кліпає очима.

— Привіт, Юлечко. А де мій телефон?

— На холодильнику.

— Ага, — бурчить вона. — Дякую, бо в мене сьогодні манікюр. Треба попередити Аню, що запізнюся.

Ім’я Аня — як холодний душ узимку.

І в мене знову з’являється думка:

а хто така та Аня для Боді?