Раді Вас бачити!

Юля.

Я пробігаю повз колег, не помічаючи нікого — вони як фонові звуки й картинки. Влітаю в туалет з думкою:

Зараз знепритомнію.

Мене колотає так сильно, що підступає нудота. А в голові шумить і жодної думки. Порожньо настільки, що не розумію — добре це чи погано.

Руки тремтять. Сильно. Так, що я не одразу можу впертися ними в раковину. 

Заплющую очі, роблю глибокий вдих і такий самий видих. Але не допомагає. Зовсім. Тіло палає від сильних стискань рук Руслана, і відчуття таке, ніби вони досі на мені.

— Дихай… — шепочу собі. — Просто дихай.

Груди ніби стиснули зсередини, і повітря не хоче нормально проходити.

— Ідіот… — шиплю, розплющуючи очі.

Дивлюся на себе в дзеркало — і не впізнаю.

Обличчя бліде, губи трохи припухлі, червоні, очі занадто великі, вологі. Ніби не мої.

Я різко відкриваю кран, підставляю руки під холодну воду і вмиваюся.

Вода стікає по підборіддю, капає на блузку, але мені байдуже.

Хочеться змити його.

Його запах. 

Його дотик.

Сам факт, що він посмів мене торкнутися. Так нахабно.

Мене починає нудити — аж до судомного позиву.

Нахиляюся над раковиною, заплющую очі, ковтаю — і двері відчиняються.

Я здригаюся всім тілом і різко обертаюся.

Серце підскакує до горла, ніби знову небезпека.

Катя.

Брови в неї злітають угору, обличчя витягується. Вона завмирає біля дверей, а потім швидко кидається до мене, нахиляється і заглядає мені в обличчя.

— Що сталося? — розгублено. — На тобі обличчя немає.

Відкриваю рот, щоб відповісти, але нудота накриває надто сильно.

Відсовую її вбік однією рукою і п’ю воду з долоні, щоб якось угамувати цей стан.

— Юль!.. Не лякай.

Піднімаю голову, а вона гризе ніготь на вказівному пальці й дивиться на мене через дзеркало.

— Ти… Богдана бачила? — шепоче.

Богдана…

Серце стискається, ніби там не орган, який не відчувається, а камінь у десять кілограмів.

— Ні, — хитаю головою. — Ні.

— А що тоді? Тобі зле стало? — прикладає руку до мого чола. — Ти гаряча.

Дивлюся на неї — і в очах усе пливе. Коліна підкошуються, і якби вона не встигла підхопити, я б просто впала.

— Юль?! — скрикує. — Зле? Що?

Сльози котяться по щоках, розмиваючи її силует.

Катя тягне мене в обійми.

— Ти мене лякаєш, — нервово бурмоче. — Дуже.

Я ковтаю — і ридання прориваються, падаючи рясними краплями їй на плече. Схлипую.

— Більше ніколи… не відповідай на дзвінки Руслана, — шепочу. — Він ненормальний.

Її рука, що гладить мене по спині, завмирає.

— А що сталося? Що він сказав? — здивовано.

Та краще б сказав. Накричав чи висунув претензії.

У голові миттєво — обривками питання:

Чому він не зупинився?

Чому не почув «ні»?

Чому дивився так, ніби я річ?

І його погляд…

Скляний. Відвертий. Запалений.

— Юль!? Що…

— Він приставав, — шепочу, перебиваючи її.

— Що? — тягне, трохи відсторонюючись. — У сенсі… руки розпускав?

Я знову ковтаю, нудота не минає. А Катя дивиться на мене, як на божевільну.

— Я казала «ні», — бурмочу, дивлячись їй в очі. — Я справді казала…

— Звісно казала, — одразу відповідає вона. — Я тебе ні в чому не звинувачую, Юлечко.

Я судомно видихаю, витираючи щоки.

— Просто не розумію — що з Русею сталося?! — продовжує. — Для мене це шок! Він же завжди такий уважний і поступливий. А тут… — знизує плечима. — Це зовсім на нього не схоже.

Я лише знизую плечима, бо сама не розумію, що з ним сталося.

— У тебе ніде не болить? — оглядає мене.

— Ні, — одразу відповідаю. — Мені охорона допомогла.

Катя розтирає мені плечі.

— Слава Богу. Але це пиздець, подруго, — емоційно бурмоче.

Опускаю голову і роблю вже спокійний вдих—видих. Руки ще тремтять, але паніка відступає.

— Шкодую, що сказала, де ми працюємо. От він кретин, — лається вона. — Напевно п’яний був. Бо на тверезу голову таке не зробиш.

Перед очима:

Його сухі губи.

Розширені зіниці.

Часте моргання.

І фраза:

«Я не п’яний.»

Відкриваю рот, щоб відповісти, але двері розчиняються — заходять колеги.

Їхні розмови стихають, погляди спрямовані на мене.

— Щось сталося? — питає дівчина, поправляючи окуляри. — Потрібна допомога?

— Ні, — в один голос із Катею відповідаємо.

Ще пліток не вистачало.

— Місячні болючі, — бурмоче Катя брехню, голосно зітхаючи. — Чекаємо, що таблетка допоможе.

Дівчата пожвавлюються, кожна висловлює свою думку з цього приводу, а я натягую усмішку, коли одна з них безглуздо жартує:

«Подвійний прайс у такі дні має бути — бо в ці дні начальство нахер не послане».

Катя віджартовується у відповідь і підштовхує мене в спину до дверей.

Ми виходимо в коридор, і вона шепоче:

— Хочеш, я принесу тобі каву з коньяком для розслаблення? Або з колою?

Кидаю на неї погляд із німим:

«Серйозно? Я ж не п’ю.»

— Або морозиво ввечері й «Щоденники вампіра»? — бере мене під руку.

Я слабо усміхаюся, знаючи, як вона обожнює Деймона.

— Морозиво і фільм.

— Гарний вибір, — радісно вигукує. — Хоч трохи відволічемося від усього пиздеця, що сьогодні стався.

Киваю, а сама не маю жодного уявлення, як від цього можна відволіктися. Я тепер боятися буду йти на роботу і з роботи. А раптом караулити буде, щоб “вибачитися”.