Раді Вас бачити!

Богдан.

Їдемо додому після дзвінка її мами. Наче все мало б уже вивітритися, але в машині все одно тягне струмом. Поцілунок ніби завис у повітрі.

Я спеціально починаю жартувати, підколювати її — то про її джинси, то про те, що вона «вічно шкідлива, принцеса Несміяна».

Вона усміхається, іноді закочує очі, бурчить, але відповідає. І ніби трохи відпускає. Але не мене. Я чую її сміх, бачу, як смикаються куточки губ, і всередині все дзвенить від бажання. Особливо коли вона починає ворушитися на сидінні.

А потім помічаю — її хилить у сон. Спочатку подумав: втомилася, розслабилася. Але ні… рухи інші. Голова трохи завалюється на плече, руки тремтять. Вона обіймає себе, ніби їй холодно.

Я відразу скидаю швидкість, скоса дивлячись на неї.

— Юль? Що таке? — тихо питаю, але вона тільки прикриває очі й ледь усміхається, мляво.

— Усе добре… — шепоче.

Ага, «добре». Тільки її всю трусить дрібною дрожжю, губи сухі, а щоки неприродно червоні.

Мене всередині скручує.

— Юлько, ти чого тремтиш? — голос зривається, виходить жорсткіше, ніж хотів.

Вона хитає головою.

— Просто втомилася… — і знову заплющує очі.

Чорт. Серце в мене одразу падає в п’яти.

— Не бреши мені, — рявкаю і однією рукою тягнуся до її чола. Гаряче. Ненормально гаряче.

Мене ніби струмом б’є.

— Бляха… — видихаю. — Та ти вся гориш!

Вона намагається щось заперечити, але я вже з’їжджаю на узбіччя, різко паркуюся, глушу мотор. Обхоплюю її обличчя долонями, змушую відкрити очі.

— Юлько, ти зі мною? — голос зривається, злість змішується з панікою. — Дивися на мене!

Вона дивиться, ворушить губами:

— Я… нормально… горло просто болить… — і знову заплющує очі, уткнувшись у мене.

А в мене руки тремтять. Ніколи не боявся так, як зараз. Ні бійок, ні розбірок — нічого. Тільки її цього незрозумілого стану.

Я ледь не зриваю до біса ручник, коли розумію, що вона реально відключається в мене на плечі.

— Юлько, — видихаю крізь зуби. — Навіщо так лякаєш?!

Заводжу мотор, рушаю обережно, але швидко набираю швидкість. Скоріше б додому.

Однією рукою тримаю кермо, другою — її плече. Вона притуляється до мене. Грію її, притискаю, перевіряю, чи рівно дихає. Кожні дві секунди кидаю погляд: щоки палають, губи бліді. Усередині все стискається від страху.

— Краще б удома залишилися, — бурмочу майже їй у волосся. — Не смій мене лякати. Я ж… я ж з глузду з’їду, якщо з тобою щось станеться.

На світлофорі хапаю її долоню, стискаю. Вона ледь-ледь стискає у відповідь. Засинає.

Чорт, у мене серце вискакує з грудей.

— Сонечко, — шепочу, притискаючи її пальці до губ.

Тисну на газ і шаленію від злості на світлофорах. Цей клятий червоний — пиздець як невчасно. 

Порушую, пролітаю камери за сотню, але мені пофіг. Дрібниці. Оплачу.

Кожні кілька хвилин пальцями торкаюся її щоки, чола. Гаряча, як пічка.

— Юль, відкрий очі… ну хоч на секунду, — прошу, навіть не помічаючи, що голос підвищується.

Вона морщиться, шепоче крізь сон:

— Бодя… не кричи… я сплю…

Мене всього трясе від нервів.

— Блять, — видихаю і гладжу її по волоссю. — Гаразд. Мовчу.

— Мм… — тягне вона.

Я справді рахував хвилини до її будинку.

Під’їжджаю різко — мотор ще гарчить, коли я глушу машину. Повертаюся до неї — і серце одразу падає кудись униз. Юлька бліда, очі заплющені, вії тремтять. Я тягнуся, торкаюся губами її чола. Все ще гаряча, як вогонь.

— Юлько… — шепочу. — Сонечко моє, відкрий очі…

Вона сонно кліпає, усміхається мені так, що в мене в грудях щось вибухає. І сама тягнеться, торкається моїх губ своїми. Легко, швидко — але так, що я на мить втрачаю дар мови.

— Юлю… — тільки й видихаю.

А вона розплющує очі ширше, швидко моргає, ніби проганяє сон. Щоки рожеві — але вже не від жару, а від збентеження. Сердито бурмоче:

— Богдане, ти здурів… З поцілунками лізеш, коли я хвора…

Я навіть тихо сміюся, хитаю головою.

— Це ще хто до кого поліз зараз, га? — дражню. — Я до тебе тільки чола торкнувся. А ти сама мене цапнула.

Вона закочує очі, морщить ніс, намагається відвернутися, але куточки губ усе одно усміхаються.

— Нічого я не цапала. Ти все вигадав.

— Ага, — усміхаюся. — Бурчиш на мене — значить, усе нормально.

І знову тягнуся до неї, але вона долонею впирається мені в груди.

— Не смій! Я сказала — я хвора!

— Ну і що? — ухмиляюся. — Хворих треба лікувати. Особливо таких неслухняних, як ти.

Вона бурмоче щось нерозбірливе, але знову притискається щокою до мого плеча. Відчуваю, як вдихає мій запах. А я обіймаю її ще міцніше.

— Все, Вередлива, досить сперечатися. Ти вже вдома. Ходімо всередину.

— Я йду, — шепоче мені в шию. — А ти ні. Ти до себе додому.

Я завмираю. У грудях неприємно йокає.

— Що? — видихаю, трохи відсторонюючись, щоб заглянути їй в очі.

Юля сонна, але вперта. Навіть у такому стані губи стиснула, ніс морщить.

— Ти до себе. Я… сама.

Серце в мене неприємно стискається.

— Юлько… — голос зривається, я навіть не помічаю. — Ти ледве на ногах тримаєшся, яка «сама»?

— Не вигадуй, — бурмоче, вії тремтять.

У мене всередині цілий ураган емоцій. Я хочу бути поруч із нею.

Я притягую її ближче, утикаюся лобом у її скроню.

— Вередлива моя… — видихаю. — Я хочу залишитися з тобою.

— Бодю, а мамі я що скажу? Що ти хочеш?

Я відчуваю, як губи стискаються в тонку лінію.

— Що скажеш? — повторюю тихо, але голос зривається на хрип. — Та хоч правду скажи. Що я хочу бути поруч, бо в тебе температура і ти ледь при тямі.

Вона повільно моргає, втомлено, але вперто:

— Мама… не зрозуміє…

Я криво всміхаюся.

— Тоді їдемо до мене! У мене немає твоєї мами.

Юлька хитає головою «ні». Її долоня лягає мені на щоку. Вона швидко цмокає мене в губи.

— Дякую за побачення. Я подзвоню тобі. Бувай.

Я завмираю. Її долоня на моїй щоці така гаряча, що мене самого ніби струмом б’є. А її поцілунок… короткий, легкий. І прощальний.

— Юлько, я буду нервувати. Розумієш? — не відступаю.

Вона видихає. Я відчуваю, як її пальці повільно зісковзують з моєї щоки.

— Бодю, не вередуй, — трохи всміхаючись, бурмоче.

Дверцята відчиняються. Я дивлюся, як вона виходить із машини. А всередині все тремтить від бажання бути поруч. Подати градусник і притиснути до грудей, зігріваючи.

— Подзвонить, — бурмочу сам до себе. — Сказала ж, що подзвонить… значить подзвонить.