Раді Вас бачити!

Юля.

Серце вибиває ребра, губи пульсують до жару, але реальність змушує різко повернутися в момент.

Моргаю, дивлячись на Назара Петровича, який із тривогою вдивляється мені в очі.

— Ви в порядку? Ходімо всередину, — тягне мене за руку.

Я за інерцією роблю кілька кроків, але повертаю голову до Богдана.

Він б’є охоронця в живіт, а другий прикладає електрошокер до його спини.

— Ні! — скрикую.

Але звук тріску, ніби оголений провід торкається іншого, глушить усе навколо.

Бодя вигинається і падає на коліна, впираючись долонями в асфальт.

— Господи… — шепочу, і сльози новою хвилею заливають очі.

Відштовхую охоронця і біжу до Богдана, відчуваючи, як підкошуються ноги від страху за нього.

— Не чіпайте! — кричу, коли вони нахиляються підняти його. — Відійдіть!

Охорона завмирає, обертаючись у мій бік, а я хапаю Бодю за обличчя, вдивляючись у нього.

— Богдане… — шепочу нервово, але нічого не бачу від сліз, лише чую, як він важко дихає.

Витираю очі пальцями і сідаю поруч із ним на асфальт, піднімаючи його обличчя вгору.

— Бодю, ти мене чуєш?.. Бодю?

Руки тремтять, серце скаженіє в ударах так сильно, ніби зараз вискочить, а в голові — гул такий, що себе не чую.

— Швидку викликайте! — наказую.

— Юліє Ігорівно, — лунає над головою. — З ним усе гаразд. Його навіть не вирубило.

Обертаюся, готова вихопити в нього шокер і повернути назад — розрядом.

— Хто, блять, просив застосовувати шокер?

Брови в охоронця вигинаються.

— Так він Колю в баранячий ріг скрутив. Що ще залишалося?

— НЕ ЛІЗТИ! — гаркаю.

Кретини, блять.

Шкіра Богдана крижана, але на скронях виступив піт, тіло б’є озноб, очі мутні, але дивляться на мене.

Витираю йому обличчя долонями, а в нього проступає слабка усмішка.

— Хвилюєшся, сонечко? — хрипло, тихо.

Я мовчу, але мій вигляд говорить сам за себе. Заплакана, нервова і ледь не молюся над ним.

— Скажи, що пробачиш мене… — шепоче. — Раптом помру, так і не почувши цього.

У мене остаточно перехоплює подих.

— Ти ідіот, Богдане! — сварюся. — Що ти мелеш?

Якщо усміхається і несе всяку дурню — жити буде. Але все одно питаю:

— Швидку викликати? Як ти себе почуваєш?

Він косить погляд на Назара Петровича, а потім відповідає:

— Швидка не потрібна. Але мене нудить і сильно болить голова.

Я хмурюся. Раптом щось серйозне?

— Давай у лікарню, Бодю?!

— Йому потрібен постільний режим, рясне, солодке, тепле пиття, — спокійний голос Назара Петровича. — І обов’язково слідкувати за серцевим ритмом хоча б першу годину. Ну і не залишати його самого першу добу.

Повертаю голову і витріщаюся на Назара Петровича.

— Тобто в лікарню треба?

Він дивиться на Богдана, потім на мене.

— Навіщо? Ви й так за ним приглянете. Він же ваш хлопець?

— Її хлопець, — хрипить Богдан.

— Ти мені не хлопець! — шиплю, обертаючись до нього.

Він дивиться на мене, а потім, похитнувшись, впирається чолом мені в плече.

У животі все стискається в тугий вузол.

— Богдан? — погладжую його по голові. — Будь ласка, давай у лікарню?

Він ковтає.

— Відвези мене в готель. Я в лікарню не хочу.

Не знаю, що робити, але залишити його одного не можу.

— Викликати таксі? — питає Назар Петрович.

— Так, — відповідає Бодя.

Я притискаюся до нього, обіймаю, а всередині біль шипить, мов вода на розпеченій сковороді.

******

Богдан.

Стан не фонтан, але витерпіти можна. Особливо коли моя Юлька так хвилюється за мене і притискає до себе, як мати дитину.

Я, звісно, трохи симулюю. Так, ледь-ледь, зовсім трохи. Але їй знати цього не потрібно.

Упираюся в неї чолом і вдихаю запах її парфумів. Такий приємний, рідний. Вона гладить мене по волоссю тремтячими пальчиками — і цього достатньо, щоб зрозуміти: все, що вона шипіла мені в обличчя, було неправдою.

Навіть охорона зрозуміла, що не треба було втручатися. У нас тут трохи скандал — гучний, емоційний і з поцілунком.

— Бодю, — шепоче мені у вухо. — Ти не спиш? Встати треба.

Я б на цьому місці добу просидів, аби тільки поруч із нею. Але Вередлива права. На землі сидіти не можемо. Особливо вона.

Нехотя піднімаю голову. Тіло ломить так, ніби мене переїхали й забули зібрати назад.

Юля встає і широко розплющеними очима оглядає мене. Я теж намагаюся підвестися. Ноги тремтять і підгинаються — паршиве відчуття, ніби кінцівки не мої, а чужі.

— Я допоможу, — каже чоловік у віці й бере мене під руку. — А ви, Юліє Ігорівно, йдіть відкривати дверцята машини.

Юлька нервово прикушує губу, але киває «добре». Піднімає сумочку з асфальту й швидко біжить до машини.

— Вибач, мужик, що так вийшло, — тихо каже він. — Просто до неї вже один поліз, а я й вирішив — ти такий самий.

У мене серце смикається, хоч і так б’є за трьох.

— Хто до неї ліз? — шиплю.

Чоловік коситься на Юльку й нахиляється до мене ближче.

— Якийсь Руслан.

От виродок тварючий…

— Вона злякалася, але не постраждала, — додає.

Юлька вигинає брову — напевно, почула останні слова, але не розуміє, про що мова. А я готовий тому ушльопку кістки на міцність перевірити. Якого біса він до неї ліз?

Сідаємо в таксі, називаю готель — і рушаємо.

Вередлива дивиться у вікно, склавши руки на грудях, дихає сердито. Але раз за разом косо поглядає на мене. Перевіряє, як я.

Усміхнутися хочеться — вона поруч.

Нехай біситься. Нехай злиться. Навіть якщо шипить крізь зуби — але поруч.

Готель недалеко, доїжджаємо швидко. Поки я намагаюся витягнути гаманець тремтячими пальцями — вона сама платить.

— Навіщо? — питаю.

— Борг за кульки, — шипить і виходить з машини.

Мда… буде весело.

Дуже навіть.