Раді Вас бачити!

Юля.

Серце б’ється нерівно, ніби спотикається. Я йду до дверей повільно, навмисно. Даю собі кілька секунд — заспокоїти думки.

Крок.

Ще один.

Штовхаю важкі двері й одразу щулюся — після офісного світла вулиця здається надто яскравою.

Озираюся, шукаючи високого блондина.

Не бачу.

Погляд ковзає по парковці перед будівлею — білої BMW теж немає.

— Не дочекався? — тихо питаю сама в себе.

Роблю кілька кроків уперед і боковим зором ловлю фігуру біля колони.

Високий. Спиною до входу. У тіні.

Він не курить. Не гортає телефон. Просто стоїть.

І волосся не світле. Темне.

М’язи напружуються, плечі підіймаються, долоні холонуть. Я подумки прокручую шлях назад — двері, турнікет, охорона.

Чоловік робить жест рукою, проводячи долонею по потилиці.

І світ ніби глухо клацає.

Богдан.

Я зупиняюся так різко, ніби врізалася в перешкоду.

Ні. Боже, НІ.

Цього не може бути.

У грудях стискає так, що боляче дихати. А він обертається. І я бачу обличчя.

Схудле. Змарніле. З щетиною.

Очі — напружені, червоні.

Він теж завмирає. Лише на частку секунди.

Погляд, мов сканер, пробігається по мені. Вниз — вгору. А потім іде до мене… і зупиняється, не дійшовши буквально два кроки.

— Юль… — тихо. Хрипко. Майже пошепки.

Мене ніби струмом б’є від одного тільки голосу.

— Ти… — голос не слухається. — Ти навіщо тут?

Дурне питання. Безглузде. 

Але це все, на що я зараз здатна.

— Я хочу з тобою поговорити…

— Ти сказав охоронцю інше ім’я, — перебиваю його. — Навіщо?

Він дивиться просто мені в очі — і всередині все стискається.

— Бо якби сказав своє — ти б не вийшла.

Іце правда.

Я ковтаю. У роті пересохло.

— Але це нічого не змінює, — шиплю. — Розмовляти з тобою не хочу.

Розвертаюся і швидко йду в бік парку, відчуваючи, як серце б’ється в горлі.

— Юля… — хапає мене за руку. — Стій. Не йди.

Шкіра до шкіри — мурашки біжать по руці вгору. Але я продовжую йти, ігноруючи реакцію тіла, тягну руку, намагаючись вирватися.

— Я поспішаю, Богдане, — смикаю рукою. — Відпусти.

— Куди поспішаєш? — гаркає, стискаючи ще сильніше.

Він зовсім охрінів, якщо думає, що я звітувати перед ним буду.

— Тебе це не стосується! — кажу, навіть не дивлячись на нього.

— Юлька, — рявкає і різко зупиняється — і мені доводиться.

От же…

— Що тобі потрібно? — обертаюся до нього. — Якого біса причепився?

Розглядає мене так, ніби косметолог перед процедурою. І це бісить до бажання закричати.

Видихає, явно намагається не зірватися.

— Пояснитися хочу. Ти тоді не так усе зрозуміла. Анька — вона мені ніхто і ніколи "кимось" не була, — говорить таким тоном, ніби я ще й дякувати маю за таку “щедрість”, як — пояснення.

Я різко втягую повітря, а всередині знову хрумтить біль, як пісок на зубах.

— Мені твої пояснення нафіг не потрібні, — підвищую голос, бо спокійно зараз ніяк не виходить. — Так що не витрачай дарма час. Ні мій, ні свій.

Його погляд примружується.

— Вислухай мене… будь ласка. Я хочу…

— А я не хочу! — буквально випльовую йому в обличчя. — Відпусти! — кручу зап’ястям, але він ніби приріс до моєї руки.

Очі у нього стають сірими, як цунамі.

— Юлька, — гаркає. — Ну не змушуй мене закинути тебе на плече і понести до машини.

Мої очі розширюються — але від люті.

— Що-о? — кричу. — Ти береги поплутав, Богдан?! Ми розійшлися! І нехер мені тут погрожувати. Котися до себе додому і не заважай мені жити нормально!

Якого біса він узагалі сюди приперся? Щоб що? Зробити вигляд, що нічого не було? Не було того болю? Не минуло три тижні з моменту «кінця всього»?

Я готова розірвати його на шматки від цієї суміші почуттів — любові й болю.

Чортів власник мого серця.

Він стискає щелепу так, що на вилицях виступає біла лінія.

— Ми не розійшлися, — крізь зуби. — Ми посварилися. Через непорозуміння.

Ах, непорозуміння!?

— Савельєв, ти хворий на голову!?

— Юля! Заспокойся. Давай…

Та він знущається!?

Я зараз так «заспокоюся» — на все життя запам’ятає.

— Заспокоїтися? ТАК? — зло, але спокійно. — Заспокоюся! Коли ти зникнеш із мого поля зору.

Роблю крок і шиплю йому в обличчя брехню. Але від болю вона звучить надто переконливо.

— Я тебе забула! Стерла зі свого життя назавжди. Ти — лише дитяча закоханість. Не більше. Розмови більше не доречні.

Серце різко смикається, ніби протестує проти сказаного. Але я продовжую дивитися йому в очі.

Його очі розширюються. Видих різкий — і такий самий вдих. Він завмирає від сказаного, а я ніби дивлюся фільм у його погляді. Там стільки болю, щирості й каяття, що не витримую — сльози миттєво зриваються, як вода з крана.

Бодя хапає мене за потилицю і гарчить мені в губи:

— Брехуха! Ти чортова брехуха, Юлька.

Подих б’є мені в шкіру.

— Ти кохаєш мене. Так само сильно, як і я тебе. І ти вислухаєш мої пояснення.

У серці починає колоти від цих слів. Він ніби влучив ними в самий центр моєї вразливості.

— Навіщо ти приїхав? — шепочу. — Я більше жодному твоєму слову не повірю.

Бодя відпускає мою руку й обхоплює моє обличчя долонями. Великими пальцями витирає мені сльози.

— Я кохаю тебе, Юлька, — ніжно шепоче. — І, здається, з першого дня знайомства.

— Я не вірю, — схлипую. — Не вірю!

А він продовжує.

— Ти була для мене як улюблений фантом, що ніколи мене не покидає. Навіть уві сні. І я знайшов найбрудніший спосіб — витісняти тебе з пам’яті.

Дихання в мене нерівне, рване, а серце пече. Сильно.

— Я не хочу це чути, — намагаюся прибрати його руки. — Замовкни, Богдане.

Він відпускає, але одразу згрібає мене в обійми.

Тепло. Рідний запах. Серце, що шалено б’ється, віддається мені в долоню.

— Ні, Юлька, — дихає мені у скроню. — Ти вислухаєш усю правду. А якщо захочеш — я розкажу про кожен пекельний день без тебе.

Заплющую очі, намагаючись стримати сльози.

— Анька… вона була тією, хто… — він запинається, а потім випалює без зупинки. — З ким я спав за гроші. Послуга за послугу — не більше. Але я обірвав усе спілкування з нею за пару місяців до нашої зустрічі в барі.

Ковтаю густу слину й буквально задихаюся від ревнощів.

— Ти це брешеш! — впираюся йому в груди. — Вона приперлася в квартиру, яку ми разом обрали. У якій ми… ми…

Моє ридання вже гучне і зовсім не красиве. Але мені байдуже. Мені болить так сильно, що здається — не витримаю і помру.

— Де я вирішила, що у нас усе буде красиво, довго і без болю. А ти мені його завдав. Як завжди…

— Сонечко, — притискає мене міцніше. — Мене підставили. Аньку підіслали — спеціально, щоб здача об’єкта не відбулася вчасно. Щоб…

Сміх накриває так різко, як у божевільної.

— Ти що несеш? Думаєш, я дурочка? — починаю бити його в груди і вириватися з його рук. — Вішай локшину комусь іншому. І прибери свої руки від мене. Негайно!

Богдан стискає мене ще сильніше, його долоня лягає ззаду на шию — і він затикає мені рот поцілунком.

Злим. Напористим. Гарячим.

Я продовжую вириватися і намагаюся відштовхнути його, але губи відповідають, ніби тільки цього й чекали. Моє тіло тягнеться до нього всупереч злості й болю.

Удари в його груди стають слабшими, рідшими — і зовсім стихають. Долоні зариваються йому в волосся, і поцілунок стає ще глибшим.

Жадібний. Солоний від сліз. І відверто бажаний.

Позаду долинає:

— Юліє Ігорівно…

Але це миттєво стирається від гарячої долоні на моїй талії, яка стискає з неймовірною силою.

Ривок — і Богдана відтягують від мене. Я розгублено моргаю, ледь не падаючи від втрати опори, але хтось міцно тримає мене за плечі.