Раді Вас бачити!

Богдан.

Я готовий рознести квартиру вщент від злості, болю і безсилля.

Юлю я не наздогнав.

Через двері. Через клятий замок.

— Паскудство…

Гірше вже просто бути не може.

Не може.

Я влітаю в спальню, перевертаючи все підряд. Мені терміново потрібен телефон.

Навіть якщо вона не відповість — я зобов’язаний спробувати. Повинен сказати їй те, чого, як ідіот, не сказав раніше.

Люблю тебе.

Ти справді думаєш, що вона зараз повірить, Богдан?

— Сука… — видихаю крізь зуби.

Метаюся по кімнатах, жбурляю подушки, шарю по тумбочках.

— Де ти, блять?!

— Це шукаєш? — ліниво тягне голос.

Я різко обертаюся.

Аня сидить на дивані.

Спокійна. Впевнена. Дратівлива.

У руці — мій телефон.

— Віддай, — кажу глухо.

Вона всміхається і повільно вертить у руці, ніби спеціально тягне час.

Я вириваю телефон із її пальців.

— Якого біса ти сюди приперлася? — голос зривається.

Аня морщить ніс, ніби я зіпсував їй настрій.

— Я ревную.

Я різко піднімаю на неї погляд.

— Що?

— Я ревную, — повторює спокійніше. — Ти зник. Перестав приїжджати. Я сумувала.

— Ти взагалі розумієш, що несеш? — ричу. — Я тобі нічого не обіцяв. Ти була послугою. За гроші.

Вона навіть не здригається.

— Це не завадило мені закохатися.

Мене передьоргує.

— Кохання? — усміхаюся зло. — До мого гаманця?

Знову набираю Юлю.

Гудки.

Тиша.

Аня підходить ближче і кладе руки мені на плечі.

— Богданчику…

Відштовхую її від себе.

— Не торкайся до мене.

Вона падає на диван, скрикуючи — занадто награно. І саме в цей момент у голові клацає. Тільки зараз в’їжджаю.

Квартиру обирав із Юлею.

Адресу знали одиниці.

Кир — ні.

Колеги — ні.

Тільки мама.

Бухгалтерія.

І Георгій Васильович.

Я повільно повертаюся до неї.

— Звідки ти дізналася адресу?

Аня одразу змінюється.

Складає руки на грудях.

— Ти мене ображаєш… Я до тебе з почуттями…

— Адреса, — голос стає нижчим. — Звідки?

Вона намагається заплакати. Але очі сухі.

— Раніше ти був іншим…

Роблю крок уперед.

Вона інстинктивно втискається в спинку дивана.

— Відповідай. Зараз же.

— У друзів твоїх… — шепоче.

Не сходиться.

Нависаю над нею, впираючись долонями в спинку дивана.

Мені хочеться задушити її, що зараз сидить тут, а Юлька — пішла.

Що приперлася і все зіпсувала.

Все. Зіпсувала.

— Правду, — голос глухий. — Не доводь до гріха.

Вона починає тремтіти.

— Раніше ти таким не був, — опустивши очі, бурмоче. — Раніше ніжність була, а не погрози.

Я хмикаю.

— Граєш погано, — крізь зуби ціджу. — Останній раз питаю. Звідки?

Вагається.

— У друзів… — шепоче, дивлячись спідлоба.

Я на мить зависаю, зводячи брови.

Вона мене за ідіота тримає?

— Аня, не доводь до гріха! — виділяю кожне слово, нахиляючись до неї ближче.

Вона втягує шию в плечі. Більше не наважується ухилятися.

— Гаврилов… — видихає.

— Хто? — перепитую.

Мені почулося?

— Гаврилов… — вона кашляє, зображаючи щось незрозуміле.

Чи то страх, чи то жаль.

— Розповідай усе.

— Богдан… — починає, але я перебиваю:

— Аня, — скриплю зубами. — Не грайся з вогнем.

Вона відкриває рот, явно збираючись сказати якусь херню. Але потім дивиться на мене — і видихає.

— Він сам мене знайшов. Запропонував гроші. Сказав… коли прийти. Куди. Що сказати.

Я прибираю руки, відступаю на крок.

Гаврилов.

Він — володіє схожою фірмою. Конкурент Георгія Васильовича.

А я тут до чого?

— Що ще казав?

Анька неохоче відповідає.

— Вивести з гри попросив.

Блять…

Через найцінніше.

Через Юлю.

Мене холодом пробирає.

А раптом вона в небезпеці?!

— Не дай боже… — шепочу, знову набираючи її номер.

Гудок навіть не йде — одразу скидає.

Набираю ще раз.

Знову те саме.

— Що за… — ричу.

Ще раз — і знову.

Страх накриває так, що пальці починають тремтіти.

— Чорний список, — діловито каже Анька.

Кидаю на неї погляд. Як же хочеться вигнати її, щоб і духу її тут не було.

— Я так не раз робила, — додає, ніби мені це цікаво.

Але я дуже сподіваюся — вона права. І Юлі нічого не загрожує.

Я набираю Кирила.

Гудки.

Довгі.

— Ранок, — бурчить.

— Подзвони Каті, нехай Юлі додзвониться. Мені потрібно знати — де вона, — одразу кажу.

— Чого? — сонно тягне. — Повільніше. Що сталося?

Стискаю щелепу, задираю голову вгору.

Злюся. І боюся.

— Зроби, Кир… будь ласка.

Секундна пауза.

— Будь ласка? — оживає. — Це серйозно. Зроблю. Чекай.

Анька встає і прямує на кухню.

Сука, блять.

— І сокиру бери — двері вибити треба. Адресу скину.

— Сокиру? — перепитує. — Богдан, чого ти постійно в якомусь лайні?

— Самому цікаво, — шиплю.

Кирило видихає.

— Адресу. Зараз буду.

Скидаю дзвінок і швидко друкую свою адресу — з однією думкою, яка розриває зсередини:

Якщо я зараз не поверну Юлю — я втрачу не просто дівчину. Я помру заживо. Зсередини.

******

Юля.

Дивлюся у скло дверцят і нічого не бачу. Відчуття — ніби я в якійсь прострації, і життя зупинилося.

Руслан мовчить — нічого не питає. І слава богу. Інакше знову розплачуся.

Під’їжджаємо до мого дому — і думка спалахує.

Мама.

Вона зараз побачить мій стан. Шию. І почне ставити запитання.

А що я їй скажу?

Богдан мене обманув?

Хоча ні — я обдурила себе сама.

— Юля…

Я на мить заплющую очі, щоб знову не заплакати.

— Що? — видихаю, не повертаючись до нього.

— Що в Києві? Чому туди?

— Практика, — коротко відповідаю.

Руслан паркується.

Я відстібаю ремінь безпеки, дивлячись у двір.

Рекс у вольєрі.

Мами вдома немає?

Хоч би так…

Беруся за ручку — і знову запитання:

— Надовго?

Мені ні з ким не хочеться говорити — але заради пристойності треба. Сама ж йому подзвонила.

— На місяць.

Відчиняю дверцята — і Руся хапає мене за руку.

Переводжу погляд на його пальці, що обережно тримають.

— Рус…

— Пробач, — він одразу відпускає. — А потім ти повернешся?

Я видихаю. Мені зараз не хочеться говорити про майбутнє.

— Не знаю… мабуть, ні.

Ставлю одну ногу на землю і обертаюся до нього.

Він дивиться на мене з тривогою. Знайомий мені Руслан.

Треба було обирати його… Нехай без кохання — зате не з діркою в серці була б.

— Відвезеш на автовокзал?

— Відвезу.

— Дякую.

Виходжу з машини, а Руслану дзвонять.

У людини свої справи були, а він мене возить по місту.

Сльоза знову скочується по щоці.

Ми любимо тих — хто нас не любить.

І губимо тих — хто любить нас.

Доходжу до воріт.

Пробую — зачинені.

— Хоч у чомусь мені сьогодні пощастило.

Мама, напевно, ще в Олени.

— Юля, — кличе Руслан.

Мовчки обертаюся.

— Я квиток взяв. За годину автобус. Встигнеш?

— Встигну, — не думаючи відповідаю.

Я зараз готова поїхати навіть без нічого, аби тільки подалі з цього міста.

Від нього.