Раді Вас бачити!

Богдан.

Щойно дзвінок обірвався, і Кир почав:

— Слухай, а хто це? — очі горять, як у кота, що побачив молоко.

— Хто? — роблю вигляд, що не розумію.

— Ну та… з голосом, ніби створеним для спокуси.

Він що, спеціально підбирає слова, щоб мене бісити?

— Юля, — кидаю сухо.

— Вона твоя?

— Ні.

— Чудово. Даси номер?

— Ні.

— Та годі, що ти як дід. Дівка так ніжно говорить, упевнений…

— Кире, закрий рот, — перебиваю й сам дивуюся, скільки злості в голосі.

Він регоче, думає, що жартую. А в мене всередині вже починає клекотіти.

У магазині беру майонез, кукурудзу — за списком. Кир продовжує травити байки, а я ловлю себе на думці, що бачу перед очима не ці банки, а те, як вона вміє дивитися, невинно ляскаючи довгими віями. Як нервує, прикушуючи губу.

Навіть фото спливло — де вона в жовтому східному вбранні. Блискучий ліфчик із якимись ланцюжками, довга спідниця на стегнах і червона крапка на лобі. Я, блять, тоді лайкнув випадково, бо залип на її плаский живіт.

Їбать, Богдане, з якого дива такі думки? Вона не твоя і взагалі… не потрібна.

Повертаємось. Юля зустрічає нас із ножем у руках — Кир мало не пирснув зі сміху, а я… просто завмираю. Надто довго. І розумію, що дарма. Бісить цей клятий виріз під тунікою, від якого думки летять кудись не туди.

Її усмішка… та сама, через яку доводиться нагадувати собі: не дивись, не дивись, тримай дистанцію.

І тут Кир поліз знайомитися. Простягнув руку — а я вже штовхаю його в кімнату. Не знаю, що бісить більше: його нахабство чи те, що вона зависла, вп’явшись у його очі.

Потім та банка кукурудзи. Я зайшов — сам не знаю навіщо. Мабуть, просто допомогти. А сам ледь не вилаявся вголос, коли залип на ній.

Очі в неї… блять…

Кир знову ввалюється, щось питає, і я майже фізично відчуваю, як у мені піднімається хвиля злості.

— Ми не голодні, — кажу я й виштовхую його назад.

Я сам не викуповую, чого так зриваюся.

— Богдане, — примружується Кир, — ВОНА ТВОЯ?

— Ні, — крізь зуби ціджу.

— То чого тоді мені не можна?

— Не можна! — гаркаю. — Ти шляєшся по бабах, а з нею так не можна.

Кирило хмикає.

— А може, вона та, з якою я одружуся? — самовдоволено ляпає. — Вона красива, фігурка взагалі…

— Заткнись! — гарчу, відчуваючи, як злість лупцює усередині.

— Богдане, — впирається руками в стіл. — Мені вона сподобалась і…

— Я сказав, Кир. Тільки спробуй — і голову відкручу, — гаркаю, перебиваючи.

Кир злиться, але я вже вирішив: сьогодні він звідси йде. І точно більше сюди не суне!

Біля виходу я взагалі ледь ребра йому не вибив. Він, походу, не доганяє, що я кажу.

Двері грюкнули за нами, і я розвертаюся до нього:

— Забудь про неї. Раз і назавжди. Ясно? Її ти не чіпаєш!

Він почав щось бурмотіти, мовляв, «ти ж сказав, що вона тобі ніхто».

— Кире, — впиваюся поглядом так, що він нарешті замовк, — зачепиш її — уб’ю. Будь певен — я не просто лякаю.

І сам собі не зізнаюся, що дратує мене не лише він, а й вона.

Цей її наївний погляд. Ця усмішка. Ця клята туніка, через яку доводилося тримати себе в руках.

Ну нащо вона влізла в моє життя?!

******

Юля.

Стіл накритий, усе готово. Уже 23:45, а Богдана все немає.

Передчуття погане, але я намагаюся переключитися на щось хороше. Ілюша щось розповідає про кубики, а я слухаю впіввуха, загубившись у думках.

Чим ближче до півночі, тим тривожніше.

— Ір, мені здається, він не прийде. Такий сердитий був… Дарма я приїхала, — я вже сама себе накрутила до тремтіння в руках.

— Усе нормально, — усміхається вона. — Якщо мій син не бачить, що втрачає — це його проблеми. Давай веселитися!

Іра з Ілюшею забирають на себе всю увагу, проганяючи погані думки.

Б’ють куранти. Новий рік.

— З Новим роком, Юлечко.

— З Новим роком, Іриш.

— Нехай цей рік принесе щастя і змін, — усміхається вона.

— Хай так і буде, — відповідаю так само.

— І багато цукерок, — додає малий. І ми сміємося.

Жартуємо, коментуємо дурні передачі. Тривога відступає зовсім… але ненадовго.

Богдан з’являється ближче до першої. Погляд важкий, колючий. Усмішка, викликана жартом Іри, миттєво зникає. Мій погляд метається від Богдана до Іри.

— Будеш їсти? — питає Іра.

— Буду. Я сам собі насиплю. Сяду на кухні.

Від його косого погляду хочеться забитися в куток. Іра напружилась — боїться, що він наговорить зайвого.

Богдан іде на кухню, і я нарешті видихаю. Але розумію: веселощі тільки починаються… і мене точно доведе до нервового тика.

Іра йде за ним. Про що вони говорять — не знаю, та й знати не хочу. Почуваюся зайвою, такою, що зіпсувала свято всім лише своєю присутністю. 

Супер! Такого Нового року в мене ще не було.

За хвилин п’ять вона повертається.

— Нам і без нього добре. Пішли подихаємо. Нехай охолоне.

І я напружуюся ще більше. Він злиться. Я тому причина.

— Давай я поїду додому? Не хочу його ще більше злити.

— Не звертай уваги, — бере мене за руку, а потім голосніше каже: — Богдане, Ілюша залишається з тобою. Ми за десять хвилин повернемося.

— Угу, — буркнув він.

Легко їй казати «не звертай уваги». А як? Коли тебе прожарюють поглядом, ніби ти заважаєш жити — це складно.

Ми виходимо в мороз. Сніг падає густо, м’яко, блищить у світлі ліхтарів. Краса, хоч і мороз пробирає до кісток.

— У Боді характер важкий, — каже Іра. — Не бери близько.

— А як? Він мене поглядом скоро спалить. Думала, його професія вимагає стриманості. Видно, помилялася.

— Він посварився з Кирилом через тебе. Ось і злиться… Хоча я й сама не розумію, чому.

Мені нічого відповісти. Лише дивлюся собі під ноги.

Ми мовчки пройшлися вздовж вулиці. Кожен варився у своїх думках. Мені хотілося додому. Навіщо я взагалі приїхала? Краще б до подруги поїхала — там мене були б раді бачити всі. А не через одного.

— Давай повертатися, — каже Іра. — Ілюша ще не спить, треба вкладати. Бодя точно не вкладе.

— Давай.

Хоча я б ще погуляла. Тут красиво й немає злого Богдана. Навіть мороз — менше зло.

Ми дійшли до дому якось надто швидко. Хотілося розтягнути прогулянку, щоб відтермінувати повернення в цю новорічну атмосферу.

Нас зустрів сонний Ілюша — хоч він радий, що я тут. Обіймає мене за ноги й каже:

— Мам, а Бодя сердитий на Юлю… Каже, вона зіпсувала всі плани. А чому вона йому не подобається?

Я ще більше поникла. Чудово. Мене звинувачують у тому, про що я навіть поняття не маю. Які ще плани я йому зруйнувала?! Нехай іде куди хоче, хто його тримає?

— Ходімо за стіл, — каже Іра винувато. — Пробач за нього. Зазвичай він стриманіший.

— Важко повірити, — відповідаю з образою.

У кімнаті він клацає пультом. Побачивши нас — встає й іде.

 Ну й чудово. Хоч тиша. Але ненадовго.

За кілька хвилин він повертається.

— Я йду гуляти. Мене чекають. Бувайте.

— Візьми Юлю з собою. Чого їй сидіти з нами? — несподівано видає Іра.

Я витріщилась на неї. Це що, жарт? Із ним?! Та він мене за рогом придушить.

Богдан дивиться на мене, потім на Іру:

— Мам, Юля в мої плани не входить. Мені ніколи з нею няньчитися. Її ніхто не чекає, — відкарбував він.

Я розгублено дивлюся на нього. Він — на мене.

Не очікувала такої відповіді. Зовсім.

Стиснувши щелепу, розвернувся й вийшов. Не забувши голосно грюкнути дверима.

Це було принизливо. Грубо. Безтактно. Сльози самі котяться.

— Не плач, — бере мою руку Іра. — Він не заслуговує. Мені соромно за нього.

— Я ж казала, дарма приїхала, — шепочу, витираючи сльози.

Сподіваюся, він не скоро повернеться. А поїхати я не можу — таксі не їздять, уже перевіряла.

Може, пішки? Години дві — і я вдома, подалі від усього цього… Але Іра не відпустить.

Після того як Ілюшка заснув, ми прибрали зі столу й лягли. Я довго крутилася — образа не відпускала. Я там, де мені не раді. Навіть одна така людина здатна зіпсувати весь вечір.

Більше я такого не допущу. Один раз принизили — вистачить. Тепер у гості — тільки коли його немає.

Нарешті я провалилася в рятівний сон. Але прокинулася від звуку дверей.

За запахом — Богдан. Кімната миттєво наповнилася морозною свіжістю й його парфумом.

Кроки. Зупиняється поруч. Стоїть.

Що він тут робить?

Роблю вигляд, що сплю. Розмови точно не вийде — просто приб’ю його чимось. І на цьому все.

Видих. Кроки. І двері тихо зачиняються.

Відкриваю очі — його немає.

Слава Богу.

Хоча питання залишилося: навіщо він приходив?

Краще думати, що він просто переплутав двері… ніж уявляти, що прийшов саме до мене.

******

Богдан.

Настрій у нуль. Кир — смердючий хрін, день — лайно.

Усе меле мені про Юлю. Серйозно? Я дав йому зрозуміти — забудь. Але він же як баран.

Посварилися, потім мовчали. Святкувати разом розхотілося геть. Я пішов, поблукав із пацанами, але жодна розмова не лізла в голову. Дівчата хихочуть, а в мене перед очима весь час її обличчя — те, як вона зустріла нас із ножем у руках, як усміхалася, як дивилася.

Клята туніка…

Повернувся тільки тому, що треба було забрати права. Хоча, якщо чесно, сам собі не вірю. І без них можу їздити.

Заходжу — бачу її. Сидить, усміхається мамі. І мене клинить. Це не мені вона усміхається.

Мамина звичка — лізти з ідеями в найбільш невідповідний момент: «Візьми Юлю з собою».

Серйозно? НІ!

— Мам, Юля в мої плани не входить. Мені ніколи з нею няньчитися. Її ніхто не чекає.

Сказав жорсткіше, ніж хотів, але назад уже не забереш. Краще нехай злиться на мене, ніж я почну… чогось хотіти.

Грюкнув дверима, пішов. Але, чорт забирай, всередині гризе.

Стою на вулиці. Сніг сипле. А в голові — її очі в той момент, коли я це сказав.

У машині просидів до біса довго, а толку — нуль.

Повертаюся тихо, щоб ніхто не почув. У квартирі темно. Йду на кухню, але ноги самі несуть повз.

Зупиняюся біля дверей, де вона спить. Тобто має спати.

Стою. Заглядаю. Чому? Не знаю. Може, хотів переконатися, що з нею все гаразд. Може, просто… повний триндець, коротше. Ідіот — і на цьому все.

У світлі з коридору видно її обличчя. Спить, губи трохи прочинені. Вигляд у неї… спокійний. Не такий, як удень, коли я бісив її своїми словами.

Тягне підійти ближче. Роблю крок — і гальмую себе. Бо це неправильно.

Я — не той, хто їй потрібен. І не хочу, щоб вона потрапила до списку моїх помилок.

Роблю крок назад. Ще один. Зачиняю двері. Тихо виходжу з квартири. І все одно роздратований. 

На неї. На Кирила.

І найбільше — на себе.

******

Юля.

Прокинулася рано — всі ще спали.

Тихо одяглася й вийшла, залишивши Ірі записку:

«Привіт. Пішла додому. Пробач. Не хочу, щоб Богдан знову злився. Подзвони, як прокинетесь.»

Пізніше Іра розповіла, що Богдан усе ж побачив записку. Зав’язався скандал. Подробиць вона не розкрила, тільки кинула:

— Я йому дала прочухана, щоб не будував із себе такого ділового.

Після цього я його більше не бачила. За три дні він поїхав на навчання.

От і добре! Навіть випадково стикатися з ним не хочеться.

До Іри я стала заходити рідше. Не тому, що образилася саме на неї, а тому що вся ця ситуація залишила неприємний осад. Мені було простіше відмовлятися справами, ніж бачити її й знову згадувати про нього.

Так було легше — і образа поступово відпустила. Майже.

Хоча, якщо бути чесною, бажання чимось його стукнути досі не зникло.

Сподіваюся, більше ми не зустрінемося. Ця дурна симпатія — мине. Хоча, схоже, вже минула — залишилася тільки злість.

І все ж… іноді я ловлю себе на тому, що думаю не про сварку, а про ту ніч.

Навіщо він приходив до мене у кімнату?

Стояв поруч і просто дивився. На що? НАВІЩО?

Хотів щось сказати? Чи… перевірити, чи сплю я? Але знову ж — навіщо?

І чому від цього в мене тоді побігли мурашки — не від страху, а від чогось іншого, чого я навіть собі не хочу визнавати?

Все. Стоп. Досить про це думати.

А взагалі… не дивно, що він сам. З таким-то характером! Хто з таким козлом захоче бути разом?!

Правильно. Ніхто!