Раді Вас бачити!

Богдан.

Заводжу машину й знову облизую губи. Поцілунок на прощання був дуже… непрощаючий. Швидше спокусливий.

Моя Вередлива притискалася до мене в своїй блакитній піжамці й бурмотіла між поцілунками:

«Буду сумувати… сильно… вже.»

Пиздець, я щасливий.

Жити з нею разом — це охуєнно, хоч ранок у мене починається з:

«Бодя, мене нудить. Я тебе точно придушу. Обіцяю.»

А в підсумку — в мене на грудях тихе сопіння.

Проводжу рукою по волоссю й виїжджаю з парковки, тицяючи в екран. Треба уточнити в Кіра, куди Катя поділася. На дзвінки не відповідає і за цілий тиждень лише пару повідомлень написала. Юлька хвилюється. Навіть теорію висунула, що її араби викрали, коли на переговори приїжджали.

— Що треба? — сонно тягне. — Іди Юльку цілуй у таку рань.

Усміхаюся. Поцілую. Обов’язково.

— Діло є, — відповідаю. — Важливе.

— До Мира. З мене досить. Чао.

— Кир, блять, — бурмочу. — Катюха куди пропала? Юлька хвилюється, а їй не можна.

Він позіхає.

— Здається, з Києва ще не приїхала. Але точно не знаю.

— А що вона там робить? — дивуюся. — Практика ж закінчилась.

— Богдане, давай в обід. Добре? — і телефон вислизає, гупаючись об щось.

Він матюкається і здалеку:

— Я спати хочу. Іди до Юльки. І вимкнися, щоб я не вставав.

— Добре, — шепочу і скидаю дзвінок.

Звертаю до офісу. Паркуюся. Кидаю погляд на будівлю.

Як же охріненно працювати з дому, а не пертися в коробку два на два. Швидше б «цивілізація» дісталася й до цього міста. У Дніпрі якось просторіше було.

Беру ноут — і «з Богом».

П’ятий поверх пішки — і розумію: час на тренування. А то запливу жиром і стану домашнім котейком, бо Вередлива готує смачно і ніби на десятьох.

Відчиняю двері — три пари очей на мене.

— Богдане, запізнюєшся, — хмуриться Аріна. — Ми тут уже танемо — кондиціонер зламався.

Заєбісь. Краще б не приїжджав.

— Я вчасно, — кидаю погляд на годинник.

Таки запізнився.

— М-да, — починає Гера. — І ми сюди їхати не хотіли. Про розширення нічого не чути? Може, нам уже дадуть нормальне приміщення.

Георгій Васильович зітхає.

— Як тільки, так одразу. Я не менше за вас чекаю.

Усі переглядаються, сідаючи на свої місця. Ми вже третій місяць чекаємо наказу про відкриття філії. Але поки його видно, як зірки на небі вдень.

— Так, — Васильович обпирається руками об мій стіл. — Проєкт майора.

Кидаю погляд на Аріну, яка заливається рум’янцем. Вона зачастила туди. Дуже.

— Анатолій Володимирович хоче панорамний зимовий сад, — швидко тараторить.

Починається.

Я дивлюся на шефа — він на мене.

— Вносимо правки, — каже як факт.

Роблю глибокий вдих. Ну хоч не за тиждень до здачі.

— І вікна в даху, там буде щось схоже на вітальню, — додає Аріна.

Видихаю.

— Озвуч уже весь список, — бурчить Гера. — А краще їзди до майора рідше, бо кожна твоя поїздка — нова ідея.

Вона мовчить, але відкриває блокнот. Пробігає очима по сторінці.

— Поки що все, — усміхається. — Усе інше мені... — запинається і червоніє ще сильніше. — Майору подобається.

У мене брови піднімаються, але мовчу.

— Аріно, — випрямляється Васильович. — А ми для кого робимо дачу? Для Ніконорова?

— Ну… так, — розгублено.

— Чи для тебе? — продовжує шеф.

Вона опускає погляд у ноутбук.

— Григорію Васильовичу, — шепоче. — Що за питання?

Він складає руки на грудях.

— Нормальне, Агаф’єва. Просто нам хочеться знати — кому потрібно догодити.

Аріна крадькома дивиться на шефа.

— Майору, — сердито.

У шефа дзвонить телефон.

— Начальство, — каже і виходить з кабінету.

Повертаюся до вікна — зачинене.

— Та блін, — шепочу.

Через це ми і обливаються потом — треба хоч якось провітрити.

Встаю відкрити, а Гера питає:

— Аріно, а це правда, що наш конкурент — колишній зять майора?

Я зависаю на півдорозі.

Гаврилов?

— Правда, — бурмоче, дивлячись у ноутбук.

— І суди за дитину в них досі тривають?

— Угу, — тягне, щось друкуючи.

Опачки… То, може, через це він тоді причепився до мого проєкту?

Гера хмикає.

— Сподіваюся, з дачею у нас не буде ніяких дедлайнових сюрпризів, як із мисливським будинком.

Аріна різко обертається.

— Сплюнь, — шипить. — І по голові постукай. Дурень. Ще наврочиш.

Я вже й про вікно забув. Не дай, блін, боже. У мене Юлька вагітна, тільки-но все почало налагоджуватися.

У скронях з’являється тупа пульсація.

А якщо знову якась фігня буде? Знову робочі «нюанси» зачеплять мою сім’ю?

— Аріно, візьми на себе проєкт Ніконорова! — випалюю.

Вона піднімає голову й витріщає очі.

— Як? — дивується. — Тебе ж особисто на здачі просили — ти погодився.

— Передумав, — відрізаю.

Та ну його нахер. Я і на звичайну зарплату зможу утримувати сім’ю, заощадження є.

Двері відчиняються, і заходить Васильович. Сяє, як самовар.

— Наказ готують, братці, — радісно повідомляє. — Філію відкриватимуть і навіть натякнули, кого поставлять головним.

— Кого? — в один голос Аріна з Герою.

Шеф кидає на мене погляд.

— Поки що таємниця. Тож слухайтеся мене добре — я скоро до Дніпра повернуся.

Щось мені підказує — скоро проблем буде, як у собаки бліх.

Далі буде...