Раді Вас бачити!

Юля.

Двері зачиняються за моєю спиною занадто голосно. Так, ніби ставлять крапку.

Я пришвидшую крок до ліфта і поспіхом тисну кнопку.

Ліфт їде довго — і мене починає трусити ще сильніше.

Думки в голові:

«Не виходь!»

«Швидше їдь, залізяко!»

Двері розчиняються.

Влітаю всередину і тисну перший поверх.

Сильно. Часто. Нервово.

І тільки коли двері змикаються — мене накриває. Сльози ллються різко, без попередження. Не тихо. Не акуратно. Горло стискається так, що я не можу нормально вдихнути.

— Дихай… — шепочу сама собі, але не виходить.

Руки тремтять. Ноги ватяні.

Я виходжу на вулицю. Теплий вітерець дме в обличчя, а я просто йду. Не озираюся. І дороги майже не бачу.

Богдан не побіг за мною.

Не зупинив.

Не втримав.

Навіть не спробував.

Як завжди — відпустив.

Він залишився там. З нею.

З «минулим».

Або теперішнім.

«У мене нікого немає. Тільки ти, Вередлива.» — згадуються його слова.

— І Аня… — видихаю уривчасто.

Сльози течуть по щоках, падають на футболку. Я не витираю. Нехай.

Нехай буде видно, яка я дурепа.

Як завжди.

Наївна. Закохана. Тупа.

Люди навколо. Машини. Ранок. Сонце.

А в мене всередині — ніби ніч. Зимова. Холодна.

Звертаю в парк майже на автоматі. Ноги самі кудись ведуть.

Сідаю на найближчу лавку — різко, важко — і тільки тоді дозволяю собі згорнутися. Долоні закривають обличчя. І мене прориває. Ридання виривається з грудей хрипко, некрасиво. Я прикушую губу, щоб не завити вголос, але плечі все одно тремтять.

— Як же боляче… — виривається пошепки.

Не тому, що була Аня. А тому, що я повірила.

Повiрила в «мій».

У «ми — пара».

У «майбутнє».

У те, що минуле справді залишилося в минулому. Що я потрібна йому, дорога — і він не просто взяв те, що багато років тому не зміг.

А виявилося — я була права. Тоді. На початку.

Богдану вірити не варто. І підпускати його до себе — не потрібно.

Я намагаюся дихати глибше. Рахую вдихи, щоб стерти його з думок.

Раз.

Два.

Три.

Не допомагає.

Перед очима спалахами:

його руки,

його губи,

його дихання біля скроні,

«моя дівчинка».

— Яка ж я наївна… — шепочу, утикаючись лобом у коліна.

Я не злюся. 

Я спустошена.

Ніби всередині випалили все дощенту, а попіл ще гарячий. І боляче жалить.

Телефон у сумці вібрує без кінця.

Я розумію, хто це. Не дістаю.

Нам нема про що говорити.

Я більше ніколи не вчиню так безглуздо. Не підпущу до себе. Ні словом. Ні поглядом.

Я вже пішла.

Назавжди.

НАЗАВЖДИ…

Сльози поступово стихають. Залишається тупий біль і важкість у грудях.

Витираю обличчя долонями, глибоко вдихаю тепле ранкове повітря.

Парк тихий. Дерева шелестять листям. Світ не зруйнувався. Тільки мій — так.

Гучно і безповоротно.

Як же хочеться зникнути з цього міста, з цієї реальності…

Зникнути. 

У мене ж є практика, про яку ніхто не знає. Особливо він.

Дістаю телефон і думаю, кому подзвонити. Кого попросити про допомогу.

Єдине ім’я, що спливає в голові:

Руслан.

Телефон перестає вібрувати, і я швидко знаходжу потрібний контакт.

Секунду вагаюся.

Але потім натискаю.

Він відповідає миттєво.

— Юля? — голос Руслана звучить насторожено, ніби він уже відчуває, що щось не так. — Привіт…

Роблю вдих. Не виходить.

Виходить лише хрип.

— Привіт, — вичавлюю нарешті.

Пауза. Коротка. Але надто важка.

— Так… — він одразу змінюється. Голос стає жорсткішим. — Що сталося?

Я мовчу. І цього достатньо.

— Блять. Він тебе образив?! — різко. — Цей ідіот тебе образив?

Губи тремтять. Я заплющую очі.

— Русь… — голос зривається. — Можеш… можеш мені допомогти?

Сльози знову тихо течуть по щоках.

Я ковтаю.

Відповідь прилітає миттєво, без роздумів.

— Так. Звісно, так.

Я ще нічого не встигаю сказати, як звучить питання:

— А ти де? Я зараз приїду.

Я хмикаю.

Гірко. Не весело.

Я його грубо відшила, а він за першим моїм дзвінком мчить на допомогу.

— У парку Горького.

— П’ять хвилин, — відрізає. — Сиди там. Я виїжджаю.

Господи, ну я й егоїстка…

— Руслане, я… мені треба поїхати. Терміново. Сьогодні.

— Куди?

— У Київ.

— Добре, — одразу. — Я допоможу. Чекай. Зараз буду.

Я піднімаю обличчя до неба.

Очі печуть. Серце болить. Совість гризе.

Але я не знаю, кому ще могла подзвонити…

Сиджу нерухомо — і рішучість лише міцнішає.

Поїду до Києва сьогодні. А краще — зараз. Там сховаюся від усіх і всього. Дам собі кілька днів виплакатися, а потім зберуся так, що ніхто й не зрозуміє, що всередині все розбите.

Богдан дзвонить без перестанку.

Дзвінок обривається.

Відкриваю контакт і тисну на «Заблокувати».

— Прощавай, Богдане…

Втуплюю погляд у землю і чую поруч веселий сміх перехожих. Серце стискається ще сильніше.

Ніби нічого такого — щасливі люди. І що?

Але це дратує. Бісить. Злить.

Телефон знову вібрує.

Катя.

Скидаю — говорити не хочу.

Але дзвінок повторюється.

Я не реагую. Лише стискаю телефон у руці.

Замовкає.

І знову дзвінок.

Катя ніколи не дзвонить підряд стільки разів.

Ще раз.

Я тисну — відповісти.

— Юляшо… — Катя говорить обережно, ніби йде по тонкому льоду. — Ти де?

— Тобі навіщо? — питаю рівно, але хрипло.

Пауза.

— Богдан попросив… — починає вона і одразу запинається. — Він з розуму сходить. І...

— Стоп, — перебиваю різко. — Катю, не треба. Я не хочу нічого чути.

— Юль… — вона зітхає. — Я просто між вами. Кир чекає, мені треба щось відповісти.

Я заплющую очі. Рахую до трьох. Інакше зараз просто почну кричати, щоб не пекло так у серці.

— Скажи, що я поїхала в Миколаїв.

— У Миколаїв? — вона фиркає. — Юль, ти серйозно? А вдома не спалишся?

— Не спалюся, — коротко. — Я сьогодні їду до Києва.

Катя мовчить. Довго.

— А не рано їхати? Чи… Юль, Богдан щось накоїв?

Прикушую губу до болю, але відповідаю:

— До нього прийшла його дівчина.

— Щооо? — верещить. — Ти впевнена?

— Кать… — голосно видихаю. — Не зараз.

Піднімаю погляд — бачу Руслана — він уже йде до мене швидким кроком.

— Мені треба йти. Богдану про Київ — ні слова. Пообіцяй!

Катя видихає.

— Обіцяю, Юль, обіцяю. Я приїду до тебе завтра — не залишу одну.

Я киваю, хоч вона й не бачить.

— А ти будь розумничкою і дурниць не нароби, — наставляє.

— Буду. Бувай.

Кидаю телефон у сумку і не хочу піднімати погляд на Руслана.

Він зупиняється переді мною, дивиться уважно — занадто уважно, як людина, яка бачить більше, ніж їй дозволено.

Мені ніяково. Відчуття, ніби всі бачать, що я провела ніч із чоловіком, а зранку до нього прийшла інша.

Руслан присідає переді мною навпочіпки, щоб бути на рівні очей.

— Юль… — тихо. — Що він тобі зробив?

Голос намагається звучати рівно, але я чую лють, яка рветься назовні.

Відводжу погляд і ловлю себе на бажанні — закрити засоси руками.

— Русю, — беру сумку і встаю. — Відвези мене додому, будь ласка.

Він завмирає на секунду.

Потім повільно піднімається, стискає щелепу — так, що грають жовна.

— Машина біля входу в парк, — каже рівно.

Роблю кілька кроків, але він хапає мене за руку.

— Юль…

— Не треба, будь ласка, — шепочу, звільняючи руку. — Не зараз.

Руслан затримує погляд на моїй шиї — щоки одразу палають. І я швидко йду до виходу, крадькома дивлячись на перехожих.

Сама не знаю — хочу побачити його чи боюся цього.

— З квитком допомогти?

— Якщо можеш — допоможи, будь ласка, — відповідаю, озираючись.

Серце на мить завмирає.

Богдан.

Я зупиняюся, як укопана.

Але хлопець обертається, комусь усміхаючись — не він.

Руслан поруч видихає і відчиняє мені дверцята.

— Сідай, Юлю.

Я сідаю, змахую чергову сльозу і проклинаю той день, коли вперше його побачила.