Раді Вас бачити!

Богдан.

Сідаємо в машину, і Юлька втуплюється у вікно, ніби я їй зовсім не цікавий. Навіть дихає зло — відчуваю. А в мене в голові каша. Не можу зібрати думки докупи. Перед очима крутиться одне й те саме:

Її губи. Як цілувала мене, не відпускаючи. Як жадібно відповідала, як пальці ковзали по моїй спині, ніби боялася втратити.

І її слова…

«Завжди він. І зараз не виняток.»

Мене тоді аж пробило. До кісток.

Вона ж увесь цей час обирала тільки мене. Завжди. Навіть після всього лайна, що я накоїв.

Я стискаю кермо так, що кісточки біліють.

Боже, який же я, блять, дурень. Стільки помилок, стільки болю… А вона все одно моя.

Моя Вередлива, яка кричить, б’ється, сперечається. Але живе в моєму серці так міцно, що вирвати її вже неможливо.

Краєм ока дивлюся на неї. Юлька губи піджала, носом фиркає, ніби готова знову вчепитися в мене й почати кричати. 

М-да, схоже, про штани було зайве. Ляпнув, що думав, а вона тепер злиться.

Кидає на мене погляд, закочує очі й знову втуплюється у вікно. А я усміхаюся.

Та мені байдуже, що вона злиться. Головне — вона поруч. Я її бачу. Чую її дихання. І відчуваю запах її парфумів.

Юля щось бурмоче під ніс і насторожено визирає у вікно.

— Богдане, я питаю востаннє, — бурчить. — Куди ми їдемо?

— Уже казав, — спокійно відповідаю, не відриваючись від дороги. — За поцілунок скажу.

За її поцілунок я що завгодно готовий зробити. На будь-який злочин піти — аби тільки сама цілувала.

— Ага! — фиркає. — Не буду! Ліміт на сьогодні вичерпано!

— Ліміт? — перепитую, ухмиляючись. — У нас із тобою, Юлько, безліміт.

Вона мало не задихається від обурення, але нічого не відповідає — тільки відвертається до вікна, ніби я порожнє місце.

Ну й нехай. Я вже трохи розбираюся в її жахливому характері. Якби не хотіла — давно б вийшла і грюкнула дверима. Але сидить поруч. Дихає так, що в мене самого мізки плавляться.

Повертаю до озера. Асфальт закінчується, далі тягнеться вузька дорога крізь дерева.

Вона напружується, зморщує ніс:

— Ти що, в ліс мене вирішив завезти, маніяче?

Я ржу, хитаю головою.

— Заспокойся. Я тебе не викрадати сюди привіз, а дещо показати.

Вона коситься на мене.

— Тобі можна довіряти?

І тут же сама відповідає:

— Не думаю. Ти дуже нахабний, владний і ще двічі нахабний.

— Двічі нахабний? — ухмиляюся, кидаючи на неї погляд. — Це ж нова категорія.

Вона фиркає й відвертається, але куточок губ усе одно сіпнувся.

— Радій, що я взагалі тут сиджу, — бурчить.

— Радію, — чесно відповідаю. — Навіть більше, ніж ти думаєш.

Виїжджаємо на галявину, і перед нами відкривається вид: гладінь води, сонце на заході, усе залите золотом. Так красиво, що в мене самого всередині стає тихіше.

Глушу мотор, виходжу першим, обходжу машину, відчиняю їй двері.

— Юлько, виходь, — простягаю руку. — Ось тобі й побачення.

Вона сидить, мружиться на озеро. Видно, що їй подобається — очі блищать, але впертість ще тримається.

— Ну і що? Вода і вода, — бурчить, але руку мою все-таки бере.

Я тягну її назовні, і серце в мене гупає, хоча вигляду не подаю.

— Бачиш? — киваю на берег. — Там буде плед і дещо смачне.

Вона округлює очі.

— Ти що, справді підготувався?

Я ухмиляюся, нахиляюся до її вуха:

— Заради тебе я й не таке можу.

Вона повертає голову, кілька секунд розглядає мене, а я, як дурень, уже мрію про поцілунок.

— Нуу… — червоніє. — Ходімо?

Я тільки хмикаю. Милота. Шкідлива, але милота.

Розстеляю плед на траві, дістаю з багажника шампанське, пару келихів і контейнери з фруктами. Один із них повністю забитий манго. Ілля якось обмовився: «Нема сестрички, вона б швидко змела манго». Я запам’ятав. Любить.

Юлька стоїть поруч, обійнявши себе руками, ніби змерзла, хоча надворі тепло. Щоки рожеві — явно не від холоду.

— Ми будемо пити? — у голосі в неї з’являються нервові нотки. — Ти ж за кермом, Бодю.

— Ми трішки, — відгукуюся, простягаючи їй контейнери.

Юля бере, але коситься на мене підозріло. Йде до пледа і сідає. А коли відкриває кришку і бачить манго, посмішка сама розпливається на її обличчі. Така щира, що в мене аж усе перевертається від задоволення.

Йду до неї, а вона вже наминає манго за обидві щоки. Як хом’як.

— Смачно?

— Угу, — усміхається, а потім коситься на мене і різко ставить контейнер на плед. Щоки в неї спалахують. Мабуть, сама зрозуміла, що половину вже з’їла.

— Емм… Манго смачне… — бурмоче винувато, ніби її застукали.

Я усміхаюся, відкриваю шампанське й наливаю в келихи.

— Радий, що тобі смачно. Я його не люблю, — кажу спокійно. — Узяв для тебе.

Вона піднімає очі, губи трохи прочиняються. Секунду мовчить, ніби не вірить, а потім швидко опускає погляд на плед. Щоки ще сильніше червоніють.

— Бодю… — шепоче майже нечутно.

— Що? — усміхаюся, простягаючи їй келих.

Вона бере, прикушує губу. А потім усміхається — не нахабно, не єхидно, а якось несміливо.

— Дякую… Тут красиво.

Я зависаю. Не від вигляду озера — від неї. Сиджу, не відводжу очей, і в голові лише одне: заради цієї усмішки я готовий хоч щодня по всьому місту манго скуповувати. І по озерах возити.

Сідаю до неї ближче й обіймаю, притискаючи до грудей. Юлька не пручається. Кладе голову набік, утикаючись мені в шию.

І все. Пропав. Серце б’ється так, що я сам думаю — зараз ребра зламає. А вона чує. Судячи з її косого погляду й усмішки — відчуває кожну чортову ударну хвилю.

Притягую її трохи міцніше, вдихаю запах її волосся, і вперше за довгий час усередині спокійно. Ніякої злості, ніяких ревнощів. Тільки вона. Моя Вередлива. Моя Юлька.

— Ось так і має бути, — шепочу їй у маківку. — Без криків. Просто ти поруч.

Вона тихо фиркає, але не відсторонюється. Робить глибокий вдих і розслабляється. І для мене це вже ціла перемога.

Прибираю долоню з її талії, обережно торкаюся пальцями її підборіддя й повертаю обличчя до себе. Повільно, даючи їй шанс відштовхнути.

— Юлько… — видихаю її ім’я.

Вона дивиться на мене знизу вгору, очі блищать. Губи трохи прочинені. І вперше мені хочеться поцілувати її ніжно — без натиску й жадібності, як раніше.

Нахиляюся й цілую її м’яко, обережно, ніби боюся зламати. Губи акуратно торкаються її. Відчуваю солодкість манго. Рука сама лягає їй на потилицю.

Юля завмирає. А потім ледь чутно видихає й відповідає. Повільно. Ніжно. Сама додає язик, і мені доводиться стримувати себе, щоб поцілунок залишався таким самим ніжним.

******

Юля.

Я завмираю, коли його губи торкаються моїх. Повільно. Дуже обережно. Не так, як раніше — з натиском і жадібністю, а ніби він боїться мене сполохати. Усередині все перевертається від хвилювання. Це ж Богдан. Той самий нахабний, упертий, той, що бісить. І раптом — такий м’який…

Спочатку я навіть не рухаюся, серце б’ється десь у вухах. А потім, сама не знаю як, відповідаю. Невпевнено. І мені страшно — але так добре, що я забуваю про все. Мій язик торкається його, і він не рветься вперед, не тисне, а ніби підлаштовується під мій ритм.

Я притискаюся трохи ближче, і мене охоплює відчуття: якщо зараз відсторонюся — буду шкодувати. А він тримає долоню в мене на потилиці так дбайливо, ніби я скляна.

І в голові тільки одна думка: боже, я його хочу. І все ще дуже люблю.

Його губи стають наполегливішими, але не різко — ніби питають дозволу. І я, сама не розуміючи чому, дозволяю. Відповідаю. Глибше. Сильніше.

Світ зникає. Є тільки він — його гаряче дихання, його рука на моїй потилиці і ці губи — жадібні й водночас обережні. І я… я вже не думаю. Просто розчиняюся.

Пальці самі тягнуться до його футболки, чіпляються за тканину, а потім — під неї. Шкіра гаряча й напружується від мого дотику. Богдан різко втягує повітря, і від цього по моєму тілу пробігає тремтіння.

— Юлько… — видихає він у мої губи, і поцілунок стає ще глибшим, жорсткішим. Він стискає мене за талію, притискає ближче, так, що я відчуваю, як б’ється його серце.

І в мене лише одна думка: я пропала.

Його губи стають жорсткішими, язик — глибшим, гарячішим. Я тону в цьому поцілунку. Серце калатає так, що шумить у вухах. Пальці вчепилися в його спину під футболкою, і я не можу відірватися. Та й не хочу.

Він міцніше обіймає мене за талію і притягує ближче, і в мене підкошуються ноги, хоч я й сиджу. Я вся в його руках. І сама ж відповідаю так, ніби весь цей час чекала тільки цього моменту.

— Юлько… моя, — шепоче він, цілуючи жадібно, майже боляче.

Я задихаюся, хочу ще. 

І тут…

Трінь-трінь-трінь!

Ми обоє здригаємося. Я різко відсторонююся, дихання збите, щоки палають. Телефон. Бляха.

Дивлюся на екран. Мама.

— Господи… — видихаю, притискаючи долоню до обличчя. — От же таймінг!

Богдан хрипко усміхається, але очі в нього все ще палають.

— Не бери, — шепоче, знову тягнеться до мене.

— Ти з глузду з’їхав? — штовхаю його в груди й хапаю телефон. — Це мама!

Відповідаю, голос тремтить:

— Алло?

— Доню, ти з Богданом? — чую мамин голос, допитливий, але спокійний. — У мене ключів немає. Я в сусідки, Ані, почекаю вас, добре?

— Добре, мам, — сиплю́ голосом, ніби щойно марафон пробігла. — Я скоро.

Скидаю дзвінок, ховаю телефон у кишеню й повертаюся до Богдана.

Він дивиться на мене, усміхається так, що в мене всередині знову все перевертається.

— Ну що, сонечко, мама нас врятувала, — хрипко бурмоче. — Інакше я б тебе не відпустив.

— Богдане! — гарчу, але сама знаю — він має рацію. Ще секунда — і я б теж не захотіла, щоб він мене відпускав.