Раді Вас бачити!

Богдан.

Скошую погляд на сусіднє сидіння і протяжно видихаю.

Я скупив усе, що бачив, бо поняття не маю, що любить Катя. Чим її підкупити, щоб хоч щось сказала. А головне — де саме моя Юлька.

Навіть торт купив, хоча в душі не їбу — навіщо. Чай точно пити не налаштований.

Стискаю кермо міцніше й відкидаю голову на підголівник. Сиджу біля її під’їзду хвилин двадцять. А може — більше. Не знаю. Час тягнеться, як жуйка на сонці. А я все там же.

У повній жопі.

Юля ніби розчинилася в просторі. Її ніде немає.

І я дуже боюся почути те, що розірве серце навпіл:

«Вона щаслива. З Русланом. Не лізь.»

Заплющую очі.

— Такого бути не може! — переконую себе.

У мене все вийде — знайду!

Виходжу з машини, дістаю пакет, торт — і прямую до дверей.

Кожен крок віддається у скронях, ніби останній — як перед вироком.

Зупиняюся біля домофона, але двері самі відчиняються. Молода дівчина намагається виїхати з коляскою.

Реагую швидко.

— Допоможу, — хапаюся за двері, розчиняючи ширше.

Вона втомлено киває, бурмоче «дякую» і навіть не дивиться на мене.

— Юлечко, — обертається. — Поспішай.

У мене всередині ніби щось зривається з кріплень. Серце робить болісний кульбіт і завмирає.

Юлечко.

Розумію — не моя Юлечка.

Її тут немає.

А відчуття таке, ніби хтось навмання ткнув пальцем просто в центр відкритої рани.

Кучерява дівчинка з’являється в проході, років шість, мабуть. Задерши голову, тягне за собою іграшковий мотоцикл.

— Дякую, добрий дядю, — серйозно каже. — Гарного вам дня.

Я мимоволі хмикаю.

— Дякую, і вам, — відповідаю і заходжу в під’їзд, щойно мотоцикл виїжджає за двері.

Там є з’їзд для коляски, тож джентльмен у мені закінчився миттєво.

Піднімаюся до потрібної квартири й тисну на дзвінок. Неприємний холодок пробігає по спині, але намагаюся цього не помічати.

Клацання замка.

Секунда.

Двері відчиняються.

— О, Богдане, — дивується тітка Жасмин, оглядаючи мене з ніг до голови. — А ти що тут робиш?

Мені прямо хочеться вилаятися — при ній розмова з Катею не вийде.

— Добрий день, — вітаюся, але виходить крізь зуби. — Я до Каті. Вона вдома?

Хоч би — так.

Тітка морщить лоба, здивовано.

— Немає, звісно, — каже. — Ще не приїхала.

У мене серце різко смикається.

— А де вона? Коли буде?

Тітка Жасмин відпускає двері й складає руки на грудях. Кидає погляд на пакет і торт.

— А ти з якого приводу до неї?

Почалося. Просто відповісти не можна? Обов’язково допит влаштовувати?!

— У гості, — даю нейтральну відповідь.

Вона з цікавістю вдивляється в моє обличчя.

— То ти що, до моєї Катюші в женихи мітиш?

Я мовчу довше, ніж треба, намагаючись не спалахнути.

— Так ви скажете — коли Катя буде? — питаю те, що мені потрібно, ігноруючи її запитання.

Тітка хмикає, ледь сіпнувши головою.

— Через півтора тижня десь. Дивно, “жениху”, що ти не в курсі, що вона на практиці.

У мене брови піднімаються.

— Практика? — перепитую. — А де?

Знову хмикає.

— Що, не казала тобі, чи що?

Мені хочеться сказати грубо. Різко. Але я стискаю зуби.

Зараз не час. Зараз кожна зайва емоція — ризик залишитися ні з чим.

— Не казала, — підтверджую на видиху.

Підтискає губи, але з усмішкою тягне:

— Мм, — і знову ковзає по мені поглядом, чим починає дратувати ще сильніше. — Видно, не хоче, щоб ти знав.

У скронях починає сильніше стукати.

— Катя в Миколаєві? — питаю.

— Та ні, звісно, — поправляє обруч на голові. — Їх розподілили в Київ.

Їх?

У мене жар розтікається по шкірі.

— А з ким вона там? Усією групою? — обережно питаю.

Тітка Жасмин дивиться на торт — і я лише тепер допетрую, що треба віддати.

Розумію, що це виглядає жалюгідно. 

Торт. Пакети. Ввічливість.

Але якщо треба принизитися — я принижуся. Лише б дізнатися, де вона.

— Це вам, — простягаю.

Вона заливається рум’янцем.

— Дякую. Приємно. Зайдеш? — усміхається. — Чаю поп’ємо. Про Катюшку поговоримо.

Та мені байдуже на неї, але намагаюся усміхнутися.

— Іншим разом. То з ким Катя поїхала?

— Так з Юлею, — перехоплює торт зручніше. — З подружкою своєю.

Світ завмирає.

Я навіть не одразу розумію сенс слів. Вони доходять повільно, ніби крізь воду.

Юля — у Києві?!

— З Юлею Симоновою? — хрипко уточнюю.

— Так, — киває. — Хороша дівчинка. Поїхала раніше, а Катюня слідом за нею. Чого їх туди понесло так рано?! Досі не розумію, — знизує плечима.

Знайшов.

Не «приблизно».

Не «може там».

А ЗНАЙШОВ свою Юльку.

— Пакет теж Катюні? — тягне губи в усмішці.

Простягаю його рефлекторно, під сильні удари серця.

Воно ніби ожило.

— Це вам, — вкладаю їй у руку. — А де саме в них практика? У якому місці? Знаєте? — видихаю, як скоромовкою.

Вона усміхається й, здається, готова розповісти все, що знає.

— Звісно. Фірма «Меридіан». Їх знаєш, — ставить пакет на підлогу. — Перевели ближче до начальника. Оцінили практикантів як слід.

Київ. Фірма «Меридіан».

Більше жодних здогадок.

Жодних пошуків.

Жодних «знову не вдалося знайти».

— Дякую, — кидаю, збігаючи сходами вниз.

Ось куди ти заховалася, Вередлива.

Ось куди втекла від мене.

— Тепер я знаю, де ти, — шепочу.

І я приїду. І ти мене вислухаєш. Навіть якщо благати знадобиться.