Раді Вас бачити!

Юля.

Ранок такий самий мовчазний, як і вчорашній вечір. 

Катя смикає ручку у ванну — і тиша. Не питає: 

«Коли вийдеш?» 

«Ти заснула?» 

І немає крику: 

«Я хочу пісяти!»

На душі неприємно стискається. Що могло статися, що вона так себе поводить?

Ванька їй настільки подобається?

Чи її гризе совість за зроблене?

Напевно розуміє, що він просто скористався нею. Можливо, через сварку з Кірою. А може й щось серйозніше. Але яка б причина не була — дарма вона погодилась на інтим.

Хоча не мені її судити. Лише їй одній відомі причини цього вчинку.

Кладу зубну щітку в стаканчик, полощу рот, а думки не відпускають.

Наче й мала б ображатися за її слова, але хвилювання за неї значно сильніше, ніж той неприємний осад.

Заплітаю косу і відчиняю двері.

Катя стоїть, обіпершись на стіну, і знову мовчить.

— Доброго ранку, — вітаюся першою.

— Доброго, — відповідає, навіть не глянувши на мене, заходить у ванну й зачиняє двері.

Я протяжно видихаю і йду на кухню.

Вмикаю чайник, беру дві чашки й роблю каву.

Хліб засовую в тостер, дістаю з холодильника сир із ковбасою, хоч їсти зовсім не хочеться. Але якщо нічого не робитиму — з’їду з глузду від думок.

Ріжу ковбасу й рахую кружечки… чотири, п’ять… вісім — щоб хоч якось переключитися.

Із сиром так само.

Хліб підстрибує — намазую маслом, викладаю начинку, притискаю другим шматком.

Каті роблю так само.

Вона заходить на кухню, коли в мене кави вже менше половини, а бутерброд так і не чіпаний.

Апетиту немає.

Сідає навпроти й починає гризти ніготь. Нервує.

— Юль… — і замовкає.

Піднімаю на неї погляд і чекаю. Не підганяю. Мовчу.

— Ти пробач мене за вчорашнє. Розумію — висловилася занадто різко, але Рус…

Мої брови вигинаються. А вона знову мовчить.

— Що, Кать? Він щось сказав?

Катя хапає чашку, тягне до себе, ледь не проливши.

— Дякую за сніданок, — бурмоче.

Бере бутерброд і відкушує. А в мене десь під ложечкою неприємно тягне.

— Катя, — не зводжу з неї погляду. — Що Руслан? Він тебе образив?

— Ні, — одразу відповідає, дивлячись у чашку.

Пережовує. Запиває. І мені чомусь здається, що вона тягне час.

— Він… просто тебе кохає, — тихо каже. — І сходить з розуму від цих почуттів.

Ну, те, що він сходить з розуму — це точно.

Я мовчу, але потім усе ж відповідаю:

— Його кохання дивне, Кать. Воно мене лякає.

Як і він сам — дивний. Дуже.

Учора ввечері мені знову прийшли від нього перекази. 

П’ять!

То він просить пробачення за зроблене, то зізнається в коханні, то вимагає негайно повідомити адресу — де я.

— Вона просто сильна, — важко видихає подруга.

Я це не коментую. Любов любов’ю, але здоровий глузд має бути на першому місці.

Ми далі п’ємо мовчки, кожен у своїх думках.

Роблю останній ковток і кажу:

— Я сама піду на роботу, ти можеш залишитися вдома. Зроблю швидко переклад і повернуся.

Учора попросили когось із нас вийти на кілька годин — перекласти документи, які терміново треба підписати сьогодні до обіду. А перекладачка, що в штаті, — у лікарні з пневмонією і, виявляється, роботу не виконала.

Досиділася під кондиціонером. От вона найгучніше кричала, що спекотно і треба зменшити, бо піт по сраці тече.

А тепер — крапельниця у вену тече.

— Він мені… дуже сильно подобається, — шепоче.

Я трохи гублюся — не очікувала такого зізнання.

— Ваня розійшовся з Кірою? — обережно питаю. — Тому у вас…

— Руслан, — перебиває мене. — Він мені подобається.

Кліпаю очима і тупо дивлюся на неї. У мене в голові не складається картинка.

Вчора. Ваня. Секс.

Сьогодні. Руслан. Подобається.

— Ну… — починаю, не знаючи, що відповісти. — Скажи йому про це.

Катя з гуркотом ставить чашку на стіл.

— А толку? Якщо він тебе любить? — підвищує голос.

— Кать, — починаю сердитися. — Від мене ти що хочеш? Я не обирала його почуття. І не зобов’язана за них відповідати.

— Ти… — але замовкає, явно стримуючи себе.

— Я не претендую на нього! — додаю. — Подобається? Бери і пробуй будувати з ним стосунки.

Вона підтискає губи, дивиться на мене з палаючими щоками.

— Гарного робочого дня, — випалює і швидко йде до себе в спальню, грюкнувши дверима.

— Пиздець, — шиплю.

Наче це моя вина, що він мене любить!

Я що — просила? Чи заохочувала це?

Хапаю сумочку і йду взуватися.

— От дякую, подруго, — бурмочу собі під ніс. — У такому мене ще ніхто не звинувачував.

******

Катя.

У мене все палає всередині. Від злості.

На себе. На неї. І на Руслана.

Ну навіщо вона йому? Як можна кохати ту, яка тебе як чоловіка взагалі не сприймає?

Горло стискається, ніби я проковтнула щось гостре.

— От лайно, — шиплю, ходячи туди-сюди по кімнаті.

Як мені привернути його увагу до себе, якщо він увесь час намагається добитися її?

Я ж бачила вчорашні перекази. Їх було скільки? П’ять, сім чи більше?

Юля бісилася, шиплячи лайки, а я тільки й мріяла, щоб він написав мені. Я ж витягнула його з чорного списку, а він — нічого. Нуль реакції. Навіть моє повідомлення не відкрив.

Двері грюкають, а я хапаю подушку і луплю нею по ліжку, щоб випустити злість, а не відчувати, як вона з’їдає зсередини.

Жбурляю її в стіну і валюся на ліжко.

Чому їй дісталося одразу двоє — і Рус, і Богдан? А мені…

Я різко підхоплююся.

— Богдан… точно.

Коли вона була з ним, Руся за нею не бігав — він її відпустив.

Значить, якщо їх помирити, Руслан знову її відпустить.

— Так! Логічно!

Хапаю з тумбочки телефон і шукаю Богдана в Інстаграмі. Номера ж немає.

Тисну на трубку, ні секунди не роздумуючи. Це хороше рішення. Дуже навіть.

Він відповідає після другого гудка.

— Катя? — дивується. — Щось сталося?

Сідаю на ліжко і намагаюся говорити спокійно.

— Привіт. Я… просто за Юлю хвилююся.

— Що з нею? — миттєво питає. — Вона в порядку?

Встаю. Сидіти не можу.

— Вона в порядку… як би.

— Блять, Катя, — гаркає. — По суті говори!

Ковтаю і починаю ходити туди-сюди. Якщо вона дізнається, що я йому подзвонила — викреслить мене зі свого життя назавжди.

Але…

— Я тобі збрехала, — починаю з головного. — Юля в Києві. У нас тут практика.

— Знаю. Далі.

— Знаєш? — гублюся від його відповіді.

Вона йому більше не потрібна? 

Розлюбив?

— Далі! — шипить. — Що з Юлею?

Заплющую очі й сподіваюся — мені це боком не вилізе.

— Їй погано без тебе. Вона майже не їсть. Схудла. Смикається від кожного звуку. Робить вигляд, що їй усе одно — але це неправда, — видаю як на одному подиху.

На тому кінці тиша. Така, що я навіть перевіряю — чи не відключився.

— Богдан?

— Ти можеш сказати адресу? Де мені її знайти?

Видихаю з полегшенням.

— Тобі місце роботи? Чи де ми живемо?

— Де вона зараз? Я в Києві.

Серце смикається.

— Ти за нею приїхав? — одразу питаю.

І сподіваюся почути «так».

— Так. Де мені її знайти?

Яка ж чудова новина.

— Вона на роботі, буде ще години дві-три, — швидко кажу. — Адресу напишу. І, будь ласка, не кажи їй, що я тобі все розповіла.

— Не скажу. Дякую, — щиро відповідає. — Чекаю адресу.

Скидаю виклик і друкую адресу. Натискаю «надіслати» й нервово ходжу по кімнаті, знову гризучи ніготь.

Вона потім дякуватиме всім богам, що він її знайшов.

Упевнена — Бодя вимолить прощення.

З його характером і любов’ю — точно зможе її повернути.