Раді Вас бачити!

Юля.

Сиджу на ліжку, обійнявши подушку, і тупо втуплююсь в одну точку, слухаючи, як уже в сотий раз бринить мій телефон.

Замовк.

Фух.

А ні — знову.

Богдан.

Крізь зуби видихаю:

— Скільки можна…

Екран блимає його ім’ям так часто, що здається — він знущається навмисне.

На годиннику 01:20. Нормальні люди в цей час сплять. Але не він. У нього або безсоння, або нерви, або, як завжди, начхати на все.

Дзвінок стихає.

Тиша.

Я вже майже радію, думаю — ну все, здався.

Але ні.

Секунда — і знову вібрація, знову його ім’я. Наче перевіряє, скільки разів я витримаю не взяти слухавку.

Заплющую очі, утикаюся обличчям у подушку. Нехай дзвонить. Хоч до ранку.

Що він хоче сказати? Договорити те, що не встиг? Чи реально ремінь приніс?

— Господи… — бурчу під чергове дзижчання.

І раптом — тиша.

Довга. Занадто.

Я чекаю. Хвилину. Другу.

Невже все-таки здався?

Екран спалахує. Повідомлення.

«Вередлива моя виходь. Сигналити буду».

Втуплююсь у літери. Раз. Два.

Лише з п’ятого разу розумію, що там написано. Помилка на помилці, половина слів перекошені.

Я навіть не знаю, чому дивуватися більше: тому, що він приїхав. Чи тому, що він п’яний. Бо твереза людина так не пише.

Фиркаю й жбурляю телефон на ліжко.

Та ну його. П’яний дурень.

Але за хвилину нерви не витримують. Підіймаюся, босоніж підходжу до вікна, обережно визираю крізь штору.

І ось він. Стоїть.

Чорний Мерседес під моїм будинком. Дальнє світло блимає — як маяк, щоб я точно помітила.

Прикушую губу.

— Охрініти… він реально приїхав.

Машина здригається від сигналу. Так, що, мабуть, половина сусідів уже прокляла все на світі.

У голові лише одне: уб’ю.

Екран телефону знову спалахує.

«Не спиш? я жду. виходь. швидко».

І десь між злістю й сміхом я розумію — та він же спеціально. Перевіряє, як далеко можна зайти.

Заплющую очі, вдихаю.

Йому що, важко було до ранку почекати? Мало екстриму на сьогодні? Чого припхався?

У голові воюють два «я».

Одне кричить: «Не смій виходити! Нехай їде додому, сам винен!»

А друге шепоче: «А раптом він справді поїде? Назавжди?»

Стискаю кулаки.

— Бовдур… — шепочу сама до себе. — П’яний, впертий бовдур.

І вже розумію: сну мені сьогодні все одно не світить.

У коридорі вмикається світло. Я здригаюся, серце падає у п’яти.

Мама.

— Юль, — вона заходить, сонно примружуючись і кутаючись у халат. — А що відбувається?

Я рефлекторно відскакую від вікна, ніби мене спіймали на місці злочину. Подушка в руках — як доказ невинуватості.

— Нічого, — видихаю надто швидко. — Спи, мам.

Вона хмуриться, примружується на мене, потім погляд ковзає до вікна.

— Сигналили? — питає тихо.

Я ковтаю слину, обличчя палає.

— Мабуть, сусіди… — мимрю, прекрасно розуміючи, як жалюгідно це звучить.

Мама прикриває очі долонею, зітхає.

— Юль… у мене завтра зміна зранку. Зроби так, щоб Богдан більше не сигналив. Добре?

І йде, залишаючи після себе запах її парфумів і важке відчуття, що мене викрили.

Падаю на ліжко обличчям униз.

— Ну от, Бодю… — бурчу в подушку. — Тепер ти мене довів і маму розбудив.

Телефон знову тремтить. Повідомлення.

«Виходь. Або я сам зайду».

Я завмираю. Очі розширюються.

— Ти що, з глузду з’їхав… — видихаю ледь чутно.

Серце бухкає так, ніби зараз вискочить із грудей. Я підскакую, підбігаю до вікна, обережно визираю крізь штору.

Він сидить у машині. Фари вимкнені, тільки телефон світиться. П’яний. Але впертий.

Чорт. А він же реально може.

Метнуся до дверей — стоп.

Повернуся до вікна — знову стоп.

— Господи, що робити… — шепочу сама до себе, метаючись по кімнаті, як звір у клітці.

Уявляю: мама вийде зранку на роботу й побачить Богдана під вікнами. Або гірше — якщо він зараз ввалиться, знову її розбудить.

Мені кінець.

Телефон знову спалахує.

«Рахую до п’яти».

— Ти хворий… — прикриваю обличчя руками. — Зовсім, блін, хворий…

Стискаю зуби так, що зводить щелепи.

Та що за день такий, а? Вдень я мало не влетіла під фуру, доводячи цьому ідіоту, що командувати мною не можна. Що я сама вирішую, як і що робити.

А він? Знову. Тисне. Лізе. Наказує.

Екран знову блимає:

«Раз».

— Кретин… — шиплю.

Накидаю халат поверх піжами, затягую пояс так туго, ніби це хоч трохи стримає моє шаленство. Волосся розтріпане, босі ноги ковзають по підлозі.

Телефон знову вібрує.

Дивлюся на екран і зло всміхаюся:

«Два. Не зли мене».

— Ах, не злити тебе? — шиплю. — Та я тебе зараз сама задушу.

Виходжу в коридор. Кожен рух різкий, злий. Накидаю капюшон халата, щоб сусіди з вікон зайвого не побачили.

Відчиняю двері, а всередині все клекоче від злості.

Він реально думає, що в нас розмова вийде?

— Тримай кишеню ширше, Богдане, — бурчу собі під ніс, відчиняючи ворота.

Я зараз на тебе накричу — і піду спати.

Його «Мерс» блищить чорним боком, дальнє світло знову блимає — нахабно, ніби дражнить мене.

Підходжу. Кожен крок злий і важкий.

Дверцята розчиняються, і він виходить. Високий, похмурий, із тими самими сірими очима, які в темряві палають ще яскравіше.

І запах… чорт, запах алкоголю б’є в ніс.

— Ти п’яний?! — випльовую одразу, навіть не вітаючись.

Він ухмиляється. Криво, зухвало.

— Трохи. Але не настільки, щоб не бачити, як ти мене ігнориш.

— Ти взагалі нормальний? — голос зривається, я майже кричу. — О першій ночі приїхати й сигналити під вікнами. Людей підняв, маму розбудив! Ти зовсім охрінів?

— А ти нормальна, Юлю? — крок уперед, і я відступаю. — Після того, що ти витворила вдень? Я місця собі не знаходив!

— Це не привід пертися до мене п’яним! — шиплю. — Дорослий мужик, мізки де?

— Там же, де й серце, — гарчить він, роблячи ще крок. Його тінь накриває мене з головою. — У тебе.

Я фиркаю, хоча серце пропускає удар.

— Господи, ти хоч себе чуєш? — злюся, голос зрадницьки тремтить. — Романтик, блін, дешевий! Це твоя заготовка для всіх, кого хочеш у ліжко затягнути?

Його очі різко темніють.

Я продовжую, ніби навмисно тисну:

— У тебе ж усе спілкування тільки через постіль, так? По-іншому ніяк? Чекав, поки мені вісімнадцять стукне, щоб повернутися?

Його погляд давить. Сірі очі в одну секунду стають сталевими, крижаними. Щелепа зводить, дихання важке, ніби ось-ось зірветься.

— Повтори, — хрипко кидає він.

І перш ніж я встигаю щось сказати, різко хапає мене за лікоть. Спина зі стуком вдаряється об бік машини, метал холодом пробирає крізь тканину халата.

Він нависає наді мною, долоні стискають мої зап’ястки й притискають їх до даху. Дихає важко, гаряче, запах алкоголю обпікає, але голос глухий і хрипкий — від нього по шкірі біжать мурашки:

— Ти думаєш, що я уникав тебе тільки тому, що не міг затягнути в ліжко?

Погляд метається по моєму обличчю — очі, губи, знову очі.

Я завмираю, притиснута до машини, але він не дає навіть спокійно вдихнути. Його пальці залізним кільцем замикаються на зап’ястках, груди здіймаються, подих стає рваним.

Мовчить. Чекає відповіді.

Я трохи подаюся вперед, щоб він чув кожне моє слово. Шиплю просто в обличчя:

— Ти вигнав мене саме тому. Мені було сімнадцять. Пам’ятаєш, що ти тоді сказав?

Його щелепа стискається так, що виступають жовна, очі темніють ще сильніше, дихання збивається. І в цю мить я бачу: він пам’ятає. Кожну букву. Кожну свою фразу. І це жере його не менше, ніж мене.

Але я не зупиняюся:

— Ти мене хотів, Богдане. Тому й вигнав. А якби було вісімнадцять — ти б просто переспав зі мною.

Руки на моїх зап’ястках стискаються так, що аж пульсує біль. Сірі очі блищать, ніби зараз спалять мене.

— Ти правий, — піднімаю підборіддя, дивлюся йому просто в очі й майже шепочу, бо його губи в сантиметрі від моїх. — «Дякую», що не торкнувся. Я тобі це кажу!

Вдих.

— І зараз не торкайся. Відпусти!

Між нами дзвенить тиша. Його груди важко здіймаються, мої руки досі затиснуті в його хватці. Очі в очі.

— Не відпущу, — гнівно шипить.

В одну мить він нахиляється, і його губи врізаються в мої. Поцілунок різкий, лютий, напористий.

Його рука відпускає моє зап’ястя й із силою заривається у волосся, міцно стискає, не даючи відсторонитися. Друга лягає на талію, притягує до себе так, ніби якщо послабить — я зникну.

Метал машини холодить спину, а він палає вогнем. Навіть крізь одяг відчуваю його жар. Він гарчить низько, глухо, притискає сильніше.

Я смикаюся, намагаюся впертися долонями в його груди, але замість поштовху пальці зрадницьки чіпляються за сорочку.

Поцілунок — суміш злості й бажання, образи й шаленого тяжіння. Я сама не помічаю, як відповідаю, і це лише більше злить мене ж саму. Язики стикаються, сплітаються, люто ковзаючи один по одному.

Богдан стогне — глухо, майже з люттю, і пальці зриваються до мого халата. Вузол піддається. Халат розкривається. Його долоні рухаються під тонку тканину піжами, жадібно хапають оголену талію, стискають, ніби мітять. Пальці підіймаються вище — жорстко, боляче, і від цього по тілу пробігає тремтіння.

Я задихаюся, хапаючи повітря між поцілунками, і ненавиджу те, що всередині мене все так сильно відгукується.

Мозок кричить «зупинись», а тіло тягнеться до нього.

Чіпляюся за його потилицю, пальці підіймаються у волосся й тягнуть ближче до себе.

Богдан рикає і грубо зминає грудь долонею. Болісно, жадібно — так, що в мене перехоплює подих. Жар спалахує в животі й спускається нижче, в найзабороненіші глибини. Білизна намокає, прилипає до тіла.

Видихаю йому в рот — рвано, судомно. У його губах відчуваю власне бажання, і від цього стає ще гірше. Зубами стискаю його губу до присмаку крові.

Богдан стогне у поцілунок, і пальці стають ще жорсткішими. Його долоня вже сміливо мандруює до іншої груді — і пальці стискають сосок так, що я знову захлинаюся стогоном просто в його рот.

— Мм... — тремтіння проходить так сильно, що я сама відчуваю, як дрижжу в його руках.

Він тягне мене ближче, притискає до себе, і я всім тілом відчуваю його жорстку силу, кожну лінію напружених м'язів. Його збудження, що втискається в мій живіт.

Мої пальці блукають по його плечах, вчіплюються в тканину сорочки. Я повинна відштовхнути. Але замість цього тягну його ще ближче, ніби хочу розчинитися в цьому безумстві.

Його губи спускаються нижче, на шию. Зуби боляче впиваються в шкіру, і я скрикую, але не відштовхую. Навпаки — вигинаюся, підставляю шию. Він облизує місце укусу, повільно язиком — і новий укус.

— Моя Юля... — хрипить.

Його руки проводяться вниз, до стегон, міцно хапають і притискають до себе так, що я відчуваю — ще мить, і він втратить залишки контролю.

А в мені все рветься навпіл: розум кричить «ні», тіло стогне «так». Я хочу його. Сильно хочу.

Задихаюся, відчуваю його гаряче дихання на шиї, зуби знову впиваються в шкіру — боляче, але так солодко, що ноги підгинаються.

— Досить, — видихаю, але це «досить» тоне в моєму ж стогоні.

І тієї ж миті він зривається. Різко. З люттю. Губи знову врізаються в мої, майже до болю. Його долоні хапають за талію й піднімають, саджаючи мене на капот машини. Метал холодить стегна, а він палить мене до кісток.

Вчіплююся в його волосся, тягну до себе, губи уперто шукають його знову і знову. Поцілунки стають безладними, різкими, повними божевільного бажання.

Його губи ніби залишають сліди повсюди, спускаються нижче — до шиї, до ключиці. Богдан втискається в мене, подих рваний, гарячий, його руки не знають спокою — хапають, стискають, пестять так жорстко, що здається, він хоче залишити мітки на кожній частині мого тіла.

Він різким рухом розводить мої стегна ширше, притискаючись між ними так щільно, що я задихаюся від хвилі жару, яка накочує.

Його долоні забираються під тонку тканину піжами, зривають її вгору, і тієї ж миті мої груди опиняються в його руках. Він жадібно стискає їх, ротом накриває сосок, кусає, і я голосно стогну, вчепившись пальцями в його волосся.

— Богдане… — зривається з моїх губ, більше схоже на благання, ніж на ім’я.

Його пальці квапливо йдуть вниз, під резинку шортів від піжами. Він не чекає, не питає — натискає жадібно на клітор, різко, так що я вигинаюся, притискаючись до пальців ще сильніше.

Стогін зривається, і він ловить його поцілунком.

Його рука рухається вміло, жорстко, доводячи мене до тремтіння, поки іншою рукою він тримає мене за стегно, не даючи зрушити з місця.

Я тону в цьому — у ньому без залишку.

І коли я доходжу майже до межі, ще мить — і все, він ривком відривається, прибирає руку. Я розгублено кліпаю, піднімаючи голову.

Богдан нависає наді мною, лобом упирається в мій, подих рваний, очі палають.

— Юлю… я тебе зараз не відпущу, — хрипить. — Ти кінчиш, але не від моїх пальців.

Я кліпаю, в голові порожнеча. Серце гупає так, що здається — його чути на всю вулицю.

— Що?.. — видихаю, ледве знаходячи голос.

Його губи знову торкаються моїх — різкий поцілунок, майже укус.

— Ти мене почула, — глухо кидає він, притискаючи мене до металу машини ще сильніше, так що його твердість упирається мені між ніг. — Хочу тебе! — на видиху.

Він відривається лише на секунду, щоб важко вдихнути, і в цю мить я бачу — контроль від нього вислизає. Його очі горять так, ніби якщо я зараз смикнуся — він просто зірветься й візьме мене тут, не думаючи ні про що.

До мене доходить уся суть того, що відбувається. Думки рвуться в хаотичний вихор: невинність… тут… на вулиці… на його клятій машині.

— Богдане… — смикаюся в його руках. — Ні. Відпусти.

Він завмирає, ніби ці слова вистрілили впритул. Його груди важко здіймаються, пальці все ще тримають стегно — сильно, до болю, і здається, що він не відпустить ніколи.

— Юлько… — голос зривається на хрип. — Ти сама не розумієш, що робиш зі мною.

Нависає, дихає так, що щоки пече, губи знову зависають за крок від моїх. Погляд безумний, сірі очі — як сталь, у них злість, пристрасть і відчай водночас.

Секунда. Дві. Ніби бореться сам із собою.

А потім різко знімає мене з капота. І відходить від мене так несподівано, що я ледь не падаю, вчасно хапаюся за машину.

Я не дивлюся на нього. Запахую халат і на ватяних ногах мчу до дому. Чую за спиною:

— Юля!.. — і по звуку розумію, що він біжить за мною.

Але мені щастить, якщо це можна так назвати — влітаю у двір, грюкаю хвірткою.

У цю ж мить назустріч зривається Рекс — величезний сенбернар. Його лапи одразу впираються мені в боки, морда лізе до обличчя, важке дихання збиває рештки повітря.

— Рексе… — видихаю тремтячим голосом, ховаючи обличчя в його шерсті.

— Юля, мать твою! — кричить він, голос зривається, у ньому злість і біль змішані так, що по шкірі біжать мурашки. — Скільки, блять, ти будеш мене зводити з розуму?!

Рекс кидається до воріт, важкі лапи стукають по плитці. Він стає на задні, навалюється на залізо, гучно, люто гавкає — так, що вночі відлунює ехо.

Я втискаюся в стіну, притискаю руки до грудей, серце несамовито б’ється, ніби ось-ось вискочить.

Крізь гавкіт усе одно чую його дихання за воротами. Важке. Рване. Майже звіряче.

— Юлю… — тихіше, але так, що слова все одно пронизують. — Ти мене доведеш, клянусь…

Брязкіт металу — він зі злістю б’є долонею по воротах. Рекс гарчить у відповідь, захищаючи мене.

А потім тиша. Лише пес ще гарчить і сопе, притиснувшись до заліза.

Та за секунду — кроки. Важкі, швидкі, що віддаляються.

Рекс знову заливається гавкотом.

Грюк дверцят.

Рев двигуна.

Чорний «Мерс» зривається з місця, скрегіт гуми розтинає ніч.

І в цю мить у мене в голові спалахує думка: «От і все. Поїхав».

Горло перехоплює, ніби я сама власноруч щось втратила.

Рекс підбігає до мене, сідає, утикається носом мені в живіт. А я стою, тримаючись за шерсть пса, і лише зараз розумію — ідіотка — це мій діагноз. Спершу дозволила, а потім утекла.