Раді Вас бачити!

Юля.

Наприкінці тижня я стаю настільки смиканою, що навіть здригаюся від грюкоту дверей. Але він і справді був гучним.

— Юляш, — бурмоче Катя. — Та розслабся ти. Рус сюди не зайде. Його Назар Петрович не пропустить навіть за хабар у пів мільйона.

Видихаю і справді намагаюся заспокоїтися. Але не виходить.

Я стала нервова. Погано їм. І виходжу лише через чорний хід, біля якого завжди чекає таксі.

Руся, він, без перебільшення — переслідує мене. І ще сильніше, ніж коли я вчилася.

Біля моєї роботи стирчить із ранку до вечора. Так, що охорона вже почала погрожувати поліцією — мовляв, він підозріла особа. 

Дзвонить і пише всюди, де тільки можна. Відповідно — він у блоці. Навіть у Катюхи.

Вона хоч і не хотіла його блокувати, намагалася якось достукатися до нього, але в результаті — він і їй не може ні подзвонити, ні написати.

Телефон спалахує. Сповіщення.

Я косо дивлюся вниз.

Банк.

Надходження: тисяча гривень.

Від: Черкін Руслан Єгорович.

Серце пришвидшується.

Коментар: Юлечко, вийди до мене. Поговорити треба.

— Що там? — бурмоче Катя, нахиляючись до мене.

А я сиджу і кліпаю очима, тупо дивлячись на екран.

Він це серйозно?

— Ого, — вигукує вона. — Який розумничка, кмітливий. І щедрий.

Перевожу на неї погляд.

— Мені його щедрість не потрібна, — шиплю. — Як і зустріч із ним.

Воджу пальцем по застосунку — не знаючи, як повернути йому ці гроші назад.

Це вже ні в які рамки не лізе. Якась ідея фікс. Причому — нав’язлива.

— Юль, ну може дай йому шанс сказати, що він хоче? Він же реально старається.

Я починаю злитися, сильніше тицяючи пальцем у телефон.

— Катя, — роздратовано. — Іди сама з ним говори. Я не хочу.

Він слова «ні» не розуміє. Або не чує. Або… Я вже не знаю, що «або».

Знаходжу, як повернути гроші, і стає трохи легше. Ще не вистачало, щоб потім щось пред’явив. Та й взагалі — я не потребую грошей. Мені вистачає заробітку.

Блокую телефон і хапаю мишку, відкриваю потрібні вкладки, налаштовуючись на роботу.

А Катя риється в сумці, щось бурмочучи під ніс.

Дістає парфуми й пшикається. Багато.

Солодкий запах ананаса аж нудоту викликає.

Хапаю документ і обмахуюся ним.

— Ти навіщо вилила на себе стільки парфумів? — шепочу, ковтаючи. — Ще й посеред робочого дня.

Катя довго мовчить, а потім повертається до мене. Але повідомлення з банку знову спалахує.

Зарахування: тисяча гривень.

Від: Черкін Руслан Єгорович.

Коментар: Не повертай! Поговори зі мною! Прошу тебе!

— От же… — шиплю. — Тут його заблокувати можна?

Катя трохи відсуває стілець.

— Юль, — несміливо. — Я… до Русі вийду.

Я завмираю з пальцем над екраном. Піднімаю на неї голову.

— Навіщо?

Вона дивиться мені в очі.

— Поговорити. Поясню, що ти не хочеш із ним бачитися.

— Кать, ми вже тиждень йому це говоримо. Щодня. Не йди — це безглуздо.

Катя підтискає губи. Мовчить.

А я щиро не розумію — навіщо вона до нього так рветься?

— Він так бігає за тобою, — шепоче. — Це… красиво.

У мене брови повзуть угору.

— Красиво? — знову повертаюся до неї. — У якому місці?

Вона що, знущається?

Це лякає. Дуже.

Катя встає зі стільця і різко запихує його під стіл.

— У всіх! Це ти просто нічого не бачиш. Що Богдан зробив заради тебе?

У мене збивається дихання. 

Вона це серйозно зараз?

— Нічого, — продовжує. — А Рус підтримував і приїхав сюди, намагаючись поговорити з тобою. Ось де справжнє кохання.

Я розкриваю рот — і закриваю.

Ошелешена настільки, що й слова видавити не можу.

— З такими хлопцями треба бути, Юль. І мені хочеться такого. Красивого, впертого, непробивного, — і швидко йде по ряду, мабуть, у бік ліфту.

А я продовжую дивитися на місце, де вона щойно стояла.

Стан такий, ніби я провалилася в кокон, де є тільки шум у вухах. І більше нічого.

Сиджу так, поки очі не починають пекти.

Моргаю, намагаючись прийти до тями, але в голові дзвенить:

«Що Богдан зробив заради тебе?»

— Ні-чо-го… — шепочу.

Вона має рацію.

Але навіщо ж казати мені те, що я й так сама знаю?

Я невесело хмикаю.

Найбільше боляче завжди роблять близькі. Бо саме від них цього не чекаєш.