Раді Вас бачити!

Юля.

Понеділок.

Поки спекла шарлотку, поки зібралася — вже обід.

— Блін, хотіла раніше, а воно як завжди…

— Ти мені щось кажеш? — долинає з коридору голос мами.

— Ні, це я сама з собою.

— А-а-а, усе з тобою ясно, — сміється.

Що їй ясно-то?

Збираюся й тут — грім.

— Ну цього ще не вистачало. 

Дощ?! Я тебе не замовляла!

Кидаю погляд у вікно на зливу, а їхати ж треба — обіцяла.

Так… джинси, косуха, кросівки — усе, готова.

Шарлотку взяла, парасольку взяла, таксі викликала. Усе зробила, нічого наче не забула.

Під’їжджаю до будинку Іри — і о диво, погода покращилася.

— Ура, дощ закінчився, — радісно шепочу.

Водій:

— Так, наче прояснюється, — трохи обертається до мене.

— Сподіваюся, так і буде далі. Гарного вам дня! — виходячи з машини, додаю.

— Дякую, і вам.

Приємний дядько.

Підходжу до воріт. Зсередини чути кроки — думаю, Іра. Напевно у вікно таксі побачила.

І тут знову гримить небо, дощ пішов крижаний. А парасолька? 

А парасолька поїхала з приємним дядьком.

— Ір, швидше! Я парасольку в таксі забула!

Ворота розчиняються — і я завмираю.

Не Іра. Він.

Стоїть у чорній футболці, джинсах, косусі. Як на зло, йому це личить. Красунчик.

Грім гуркоче так, що я сіпаюсь.

— О господи… — шиплю собі під ніс.

— Злякалася? — його спокійний голос дратує ще більше.

— А ти що тут робиш? Ти ж поїхав, — питанням на питання.

— Не поїхав — як бачиш.

Він говорить, а я мимоволі його розглядаю. Та що ж це таке, Юля!?

— Не затримую. Ти ж поспішаєш, — намагаюся якось попрощатися з ним. — Бувай, — і проходжу повз нього до дому.

— До мами? — долинає позаду.

— Так, — коротко кидаю.

Не до тебе ж.

— А в пакеті що?

— Речі. Я до вас переїжджаю, — огризаюся.

Чую, як за спиною з гуркотом зачиняються ворота. «Ну й котись», хоч посидимо спокійно, без його невдоволеної міни.

Відчуваю його аромат. Невже не пішов?

Обертаюся — і зіштовхуюся з ним віч-на-віч. Він упирається долонею в двері наді мною, нависає.

— А довго ти в нас житимеш? — повільно оглядає мене.

— Ні… — розгублено кажу.

Що на нього найшло?

— То що в пакеті? — з легкою усмішкою питає.

Я просто впиваюся в нього очима. Він близько. Занадто близько. І цей запах…

— Юль?

— Що?

Я думати не можу, коли він так близько. 

Що зі мною відбувається? Я ж ніби злюся на нього ще за ту ситуацію… Чого тоді так реагую на його близькість?!

— Що в пакеті? Пахне смачно, — пропускає пасмо волосся крізь пальці.

— Шарлотка, — майже пошепки кажу.

Він чого причепився? А?

— М-м, — задоволено тягне і легенько тягне пасмо до себе.

Клацнув замок. Двері розчиняються, і він різко смикає мене до себе, притискаючи до грудей. Моя долоня сама лягла на його груди — гарячі, тверді, накачані. 

Від його запаху в мене… здається, збій у мозку.

Господи!

Так, зберись давай! Що з тобою?! Він же гівнюк!

Відчуваю його міцну хватку на своїй талії — він занадто сильно стискає, притискаючи до себе. Підіймаю очі — а він не відводить погляду.

— Ти не вдарилась? — тихо, майже турботливо.

— Ніі…

Мій голос мене здав. Хриплувате, протяжне «ні» почули всі.

Стидобисько!

Він криво всміхається й відпускає талію. От же ж гад.

Повертаюся до нього спиною — ноги ватяні — і зустрічаюся поглядом з Ірою. У неї в очах німе запитання: «Що тут було?»

— Скоро буду. Залиште шматочок пирога! — кидає через плече й іде.

А я стою, як дурна, тремчу й ненавиджу себе за цю реакцію.

Іра розглядає мене:

— Ти нормально?

Я лише киваю й простягаю їй пакет.

Сумніваюся, що «нормально». Мандраж по тілу й досі відчуваю його руку на талії.

— Проходь у дім.

Заходжу на кухню, плюхаюся на перший-ліпший стілець. У голові каша, руки тремтять. Я злюся на себе. Невже він мені все ще подобається?

— Тобі чай, каву… чи міцніше?

Підіймаю погляд.

— Чай із м’ятою.

Іра хитро примружилася:

— Розкажеш, що було?

А що розповідати?.. Починаю прокручувати все в голові й не знаю, з чого почати. Напевно, з питання:

— Він не поїхав? І ти не сказала?

— Я забула тобі сказати, — спокійно відповідає, насипаючи цукор у чашку. — Він проспав. Автобус був зранку, о шостій, а я думала — увечері. Плутанина вийшла. Коротше, їде завтра зранку. Пішов купити новий квиток.

Клас. Знала б, що він тут — не прийшла б. Але Іра, сумніваюся, що забула сказати. Спеціально змовчала.

— То що у вас було? — не відстає.

— Не знаю, — чесно відповідаю. — Ти відкрила двері, а я стояла до них спиною. Він потягнув мене до себе, щоб двері мене не вдарили.

— А чого ти стояла спиною до дверей? — уже з усмішкою питає.

— Я?

— Так, ти.

Дивлюся на неї благальним поглядом. Я й сама не знаю, що сказати.

Вона усміхається ширше:

— Чай — то чай. Ілюша, шарлотку будеш?

Добре, що без розпитувань. Бо я й сама без поняття: що це було?! Навіщо він так близько підійшов?! Навіщо взагалі поперся за мною?..

Минуло години дві — я вже й розслабитися встигла. Сиджу, п’ю чай, думаю, що все обійшлося. І тут — грюкають двері.

Він. Заходить, прямо фіксує мене очима.

Як же добре було без тебе. Чого ж ти так швидко повернувся?..

— Мені шматочок залишили? — його голос спокійний, але в очах… щось горить.

Переводжу очі на пиріг — там половина ще. Він сліпий, чи що?

— Залишили, — відповідає Іра.

Богдан коротко зиркає на неї, потім повертає увагу до мене — і мовчки йде в кімнату.

— Чай будеш? — наздоганяє його Іра.

— Буду.

— Квиток купив? — знову питає вона.

— Так.

А я вже подумки збираюся: Все, час додому. Не хочу тут сидіти, дихати з ним одним повітрям…

Але сумочки поруч немає.

— Ілюша, а де моя сумочка? — питаю малого.

— Я заніс її до Боді в кімнату.

Що?!

Серце йде в п’яти. Навіщо ти туди поніс?!

— А-а… дякую. Принесеш? — якнайм’якше питаю.

— Не можу, мультик цікавий, — ліниво відповідає.

Звісно. Мультик цікавіший, ніж рятувати мене.

Капець просто…

Підходжу до його дверей. Наче перед стрибком вирішуюся. Стукаю.

— Так? — спокійно відповідає.

— Богдан, там випадково немає моєї сумочки? — питаю, притулившись до стіни. Щоб ноги так не тремтіли.

— Є, — ліниво відгукується.

— Дай, будь ласка, — і весь цей діалог за зачиненими дверима.

Пауза. І цей спокійний, ледачий голос:

— Заходь, візьми.

...

...

Та щоб тебе! Серйозно?

Заходжу. І — зупиняюсь, наче на стіну налетіла.

Він без футболки.

Прес, груди, плечі… і цей самовдоволений погляд.

Ну чому він виглядає, як гріх на двох ногах?!

Він прекрасно усвідомлює де мій погляд — усміхається ширше.

— Сумочка там, — киває на крісло.

Дякую, Ейнштейне. Як би я без тебе здогадалася?

Мовчки йду, хапаю сумку. Повертаюся — а він уже біля дверей.

І… двері зачинені? Я ж не зачиняла.

— Ти додому? — трохи схиляє голову набік.

Йому навіщо?

— Так.

— А чай не поп’ємо? — погляд іде згори вниз і назад.

— Я вже пила, — піднявши брову, відповідаю.

У мене зараз збій у мозку буде від його запитань.

А він мовчки дивиться. Пильно. Занадто пильно.

Я ніяковію.

— Ілюшко, а де Юля? — лунає голос Іри.

— З Бодею в кімнаті, — відповідає малий.

— А-а… — здивовано тягне. — Чай готовий, сину.

— Добре, мам, — протягує він.

Блін. Зараз ще подумає щось зайве. Ну чому, коли він поруч, усе йде шкереберть?

Підходжу до дверей, а він не відходить.

— Мені б вийти, — крадькома дивлюся на нього.

— Так виходь, — з ледь помітною посмішкою.

Дивлюся на його плече, що впирається в двері. Він знущається, так?

— Ти загородив прохід, — бурчу очевидне.

— А, — ніби щойно помітив.

Береться за ручку й відчиняє.

У вікно чути дощ.

— Мам, зроби Юлі чай, вона залишається, — голосно каже.

Я ледь повітрям не вдавилася.

— Богдан, я на таксі поїду, — одразу кажу.

— Таксі в такий дощ не їздять, — і кутики губ смикаються в усмішці. — Не знала цього?

Що?!

— Богдан…

Хочу заперечити, але дзвонить його телефон. І він жестом показує мовчати.

Охренілий? Так? Ні?

Відповідає і не зводить з мене очей.

— Алло… ні, завтра їду. — Його погляд ліниво єлозе по мені зверху вниз уже вкотре.

— У мене гостя. Сьогодні не вийде.

Я тобі не гостя!

— Кир, яка різниця. Я передзвоню пізніше, — і запихає телефон у кишеню.

— Уже можна вийти? — питаю крізь зуби. — А то мама твоя ще подумає…

— Боïшся? — перебиває.

Я хмикаю. Зараз ти боятися будеш!

— Звісно, — солодко всміхаюся. — Боюся, що тебе одружитися зі мною змусять.

Він трохи дивується, але не рухається. А я продовжую:

— Ми зачинені в кімнаті. Ти напівголий.

— А ти? — усміхається.

— Я? — дивуюся.

— Ну так. Ти вдягнена.

Так, спокійно. Думай. Думай…

Ха — придумала.

Сідаю на його ліжко, демонстративно мну покривало.

— А я ось тут сиджу, — задоволено повідомляю, усміхаючись.

Він сміється.

— Гарна ідея, малечо.

Усмішка в мене миттєво зникає від такого звертання. А він продовжує:

— Але ти не врахувала: волосся в тебе в порядку, губи теж. Надто вже спокійна.

Напружуюся.

— Якби я тебе цілував — це було б видно. Навіть сліпому. Хочеш, покажу?

Я витріщаю очі. 

Та що взагалі відбувається?

— Ні, дякую. Ще невідомо, кого ти до цього цілував.

— Нікого, — спокійно повідомляє.

— Все одно відмовлюся.

Його усмішка гасне. Погляд стає жорстким.

— А Руслану можна тебе цілувати?

Я моргаю. І нічого не розумію.

— Причому тут Руслан?! — дивуюся.

— То можна? — не відстає.

Так. Ясно, що нічого не ясно. Йду до дверей.

— Пропусти, Богдане, — серйозно кажу.

Мені не подобається, куди він хилить.

Але він не відводить погляду від моїх губ.

— Бодю, — кличу розгублено.

— Що?

— Можна я вийду?

В його очах з’являється небезпечний блиск.

— Так, так буде краще, — хрипко каже.

Мурашки біжать по спині. Голос у нього надто… сексуальний.

Але мозок працює: тікати. Терміново.

Він відходить убік, але його погляд темніє.

— Виходь.

Тягнуся до ручки.

— Ви зустрічаєтесь? — раптом питає.

Зависаю на секунду. Як йому взагалі спало це на думку? І навіщо?

— Тебе це не стосується, — все ж даю хоч якусь відповідь.

Він дивиться мені в очі, але увага його явно не там.

— Юль… тобі краще вийти.

Голос тихіший і знову з хрипотою.

Я без задньої думки проводжу язиком по губах.

Його очі різко темнішають, і він гарчить:

— Швидше!

Я вилітаю за двері, плечем зачіпаючи його гарячі груди.

За спиною чую приглушений стогін… і удар. Ніби кулаком у стіну.

Перевіряти не збираюся. У нас надто дивна розмова вийшла.

Залітаю на кухню. Іра говорить по телефону, кидає на мене здивований погляд.

— Дощ закінчився. Мені пора, — бурмочу, цілую її й тікаю.

Свіже повітря. Дощ. Прохолода. Я видихаю, ніби з пекла втекла.

Щоки горять, руки тремтять, у голові хаос.

І лише одне питання:

Що це щойно було взагалі?

******

Богдан.

Двері грюкнули за Юлею, а я не витримав — з усієї сили заїхав кулаком у стіну. Штукатурка посипалася, лишилася вм’ятина.

Злий. До тремтіння.

Якого хрена вона витворяє?! У моїй кімнаті. Дивиться так, ніби грається зі мною. Ненормальна.

Та й я молодець — навіщо взагалі запропонував цілуватися? Який, бляха, поцілунок? Де логіка? Ні в неї, ні в мене. Одне бажання.

Вона діє на мене як вірус — усе всередині кипить, зносить дах.

Я голодний, а вона кокетує. Маленька дурочка. Але чорт, яка заводна.

Ще й цей Руслан біля неї крутитися почав.

Від самої думки в грудях стає тісно. Бісить до скреготу зубів. А з якої стати? Хрін його знає.

Може дати йому в пику? Дуже спокуслива думка.

— Блять… що ти зі мною робиш? — видихнув уголос, відчуваючи, як усе всередині палає.

Учора в мене був секс. Після сутички з нею в магазині. Думав, відпустить. Але ні — ні чорта. Усе не те. Бо не вона.

А я хочу її. І це погано. Дуже погано.

У мої плани не входять стосунки, а секс на одну ніч — це явно не про неї. Вона ж ще маленька.

Ну й чим же ти мене так чіпляєш, дівчинко?

Добре, що завтра їду. Може, там перестану про неї думати.

Сподіваюся, Аня допоможе. Секс із нею, може, витіснить цю дурепу з голови. Шкода, що Аньки зараз немає — ну нічого, потерплю до завтра. А потім забуду. Переб’ю це бажання іншими тілами.

Зітру думки про її пухкі губи й блакитні, зухвало наївні очі.

Аня так не чіпляє. Там усе просто — секс без зобов’язань. Вона задовольняє мої потреби, я плачу — і всі задоволені.

А от Юля… зачіпає глибше, ніж просто тіло. Вона клацає десь у душі. А це вже зовсім погано. Це мене не влаштовує. Я не граю в почуття.

Потрібно викинути її з голови. Терміново!

Значить — Руслан.

Думка про нього знову пробирає злістю. Усе всередині стискається. Уявляю, що він поруч із нею — і відчуваю, як кров стукає в скронях.

Дістаю телефон. Гудок — і одразу відповідь:

— Так, брат, — і чую, як музика горлає.

— Кир, де зараз тусується цей Руслан? Дізнатись можеш? — різко питаю.

— Який? — і чую, як когось цілує. — Той, що не з твоєю Юлею був?

Сукааа… ну може ж добити.

— Так, — майже гарчу.

— Тобі навіщо? — сміється.

А я вже зубами скрегочу від нервів.

— Пар випустити. Де він? — рявкаю.

Кир хмикає.

— Я його бачу, — вдоволено повідомляє. — В «Емілії» сидить із пацанами.

— Зрозумів. Скоро буду.

Прибрав телефон, узяв куртку.

Вилити злість. Тільки так зможу видихнути.