Раді Вас бачити!

Юля.

Ліфт скрипить, ніби йому сто років. Ми їдемо на шостий поверх — і тиша між нами гуде голосніше за мотор.

Вікторія попереду — напустила на себе діловий вигляд, планшет затиснутий під пахвою. Богдан стоїть поруч, обпікаючи мене жаром свого тіла.

А я намагаюся не дивитися на нього. Після того, що він сказав…

«Я повернувся, щоб зберегти».

Ці слова засіли в голові, як пісня, від якої неможливо позбутися.

— Обережно, — каже Вікторія, коли двері відчиняються. — Тут трохи ремонтують сходовий майданчик.

Я роблю крок — і ледь не перечіпаюся. Схоже, уважність сьогодні явно не моя сильна сторона.

Бодя, звісно, встигає — ловить мене, притискає до себе. Його долоня на моїй талії, подих біля самого вуха.

— Обережніше, Вередлива, — голос низький, теплий, майже шепіт. — Ти мені цілою потрібна.

От зараза. Що це на нього сьогодні найшло?

— Відпусти, — бурмочу, хоча рухатися не поспішаю.

Він усміхається куточком губ.

— Ще секунда — і відпущу.

Секунда перетворюється на три. А потім він справді відступає, і мені раптом… холодно.

Двері у квартиру відчиняє рієлторка, і в ніс одразу б’є запах свіжого повітря з легкими нотками цитрусу.

— Проходьте. Це найкращий варіант із трьох.

Ми заходимо, і я відразу розумію — вона має рацію.

Простора, залита світлом вітальня. Великі вікна від підлоги до стелі, а в кутку — маленьке апельсинове деревце.

— Ого, — шепочу сама до себе, підходячи ближче.

Листя глянцеве, плодики крихітні — і пахне зимовою казкою, особливо якщо заплющити очі.

Меблів мінімум, але затишно. На кухні — глянцева стільниця, вбудована техніка, усе ідеально поєднується.

На стінах нічого зайвого — чисто, акуратно, ніби квартира чекає, коли сюди хтось заїде і вдихне в неї життя.

— Тут подобається, — зізнаюся. — Дуже.

— Мені теж, — киває Бодя, дивлячись не на стіни чи меблі, а просто на мене.

Вікторія розповідає про квадратні метри — стандартна промова, але її голос поступово стихає: Богдан не слухає. Він просто стоїть, не відводячи погляду. Ніби все навколо зникло.

— Там ванна, — киває вона на двері. — Велика, роздільна.

— Можна? — питаю.

— Звісно, проходьте, — усміхається вона, але я вже йду в той бік.

Ванна світла, з білою плиткою, величезним дзеркалом і вікном під самою стелею.

Я роблю крок усередину, проводжу рукою по краю ванни — гладенька, прохолодна, нова.

Поруч душова кабіна з прозорим склом.

І раптом чую, як двері за мною зачиняються.

Обертаюся.

Богдан.

Він нічого не каже — тільки дивиться.

В очах те саме — темрява і ніжність, від яких збивається подих.

— Що ти тут робиш? 

— Перевіряю, як тобі тут. — Голос тихий, глухий.

— Перевірив, — відповідаю, намагаючись пройти повз. 

Але він перегороджує шлях. 

— Тебе завжди тягне туди, де я? — бурчу, відступаючи до стіни.

— Завжди, — підтверджує.

— Богдане… — починаю, але він кладе долоню на стіну біля мого плеча. Другу — з іншого боку, ніби замикаючи мене між своїми руками.

Дивлюся йому в очі, а потім — навіщось — на губи.

— Я тримаюся з останніх сил, — шепоче. — Але коли ти так на мене дивишся…

Я відводжу погляд, серце шалено пульсує під ребрами.

Він схиляє голову, дихає мені в щоку, і я відчуваю, як повітря між нами стає гарячим.

— Юлько, — його голос зривається. — Я намагався забути тебе. Але клянусь — це неможливо. Ти ніби живеш у мені.

Кожне його слово ріже й водночас лікує.

— Пам’ятаю все — твою сукню із блискавкою, твій біль в очах, твоє…

— Не треба, — видихаю, заплющуючи очі. — Будь ласка.

Я не хочу згадувати. Ніколи. 

Він замовкає, але не відступає.

— Я хочу з тобою справжні стосунки. Бачити тебе завжди поруч. У цій квартирі. І слухати, як ти бурчиш, поки п’єш чай із пиріжками моєї мами.

Слова падають просто в серце. Подих збивається, очі щипає.

— Богдане… я… не знаю, — кажу тихо.

Мені хочеться запитати — хто така Аня, але я розумію: не час. Не зараз.

Він торкається моєї щоки, великим пальцем м’яко проводить по шкірі.

— Я тебе не відпущу, Вередлива. Зроблю все, щоб ти вірила мені.

Дивлюся в ці сірі, вперті, такі рідні очі — і розумію, що я вже повірила. Хоч і боюся.

Тягнуся до нього й торкаюся його губ своїми — ледь, обережно, ніби боюсь обпектися.

І тут:

— Богдане? Можете вийти? — лунає з вітальні голос Вікторії.

Яка ж вона дратівлива жінка!

— Тобі квартира подобається? — дихає мені в губи.

— Так.

— Зараз підпишемо все — і ти мене поцілуєш, сонечко, — чмокає в губи й відсторонюється.

Він видихає, робить крок назад, а мені хочеться схопити його за одяг і притягнути назад.

— Ходімо, — простягає руку. — Випровадимо її швидше.

Губи зрадницьки смикаються в усмішці. Такий Бодя мені подобається.

Беру його за руку. Вікторію знаходимо на кухні — ввічливу, але вже трохи роздратовану.

— Вам подобається квартира? — запитує вона у мене.

— Так, — відповідаю, стискаючи руку Боді. — Але вирішує Богдан.

Він усміхається, дивиться на мене з теплом:

— Нас усе влаштовує. Беремо.

Вікторія розпливається в усмішці.

— Оформлюємо?

— Так, — каже Бодя і підтягує мене ближче до себе.

— Бодю, — задираю голову до нього. — Тобі тут сподобається жити, — шепочу щиро.

Він ковзає поглядом по моєму обличчю.

— Як скажеш, — чмокає мене в ніс, чим бентежить до неможливості.

Пів години паперової тяганини — і Богдану вручають ключі.

— Бажаю щасливого й комфортного життя в цій квартирі, — каже рієлторка, сяючи.

Ще б пак — він їй оплатив не тільки витрачений час, а й усі «погляди в комплекті».

— Дякую, — киває Бодя. — До побачення.

Він іде до дверей, даючи зрозуміти, що розмова завершена.

Вікторія трохи губиться, але виходить.

— Якщо виникнуть питання — телефонуйте, Богдане, — лепече, явно сподіваючись на продовження.

— Не виникнуть. Усього найкращого, — відповідає він, і двері м’яко, але впевнено зачиняються за нею.

Я швидко вислизаю на кухню, подалі від спальні — якщо зараз не втечу, він мене точно вкладе на якусь м’яку поверхню.

Бодя йде слідом, хапає в обійми.

— Вітаю, — усміхаюся, але нервую так, що тремчу в його руках. — Жити окремо — напевно, круто.

Він дивиться на мене, як кіт на ковбасу.

— Дякую, — хриплувато шепоче.

Бере зі столу одну пару ключів.

— Це тобі, Вередлива.

Я дивлюся на них, потім на нього.

— Навіщо?

— Щоб могла відчинити двері, навіть коли мене немає вдома.

Що? Це він серйозно?

— А навіщо мені приходити, коли тебе немає вдома? — шепочу, трохи тихіше, ніж хотілося б.

Він усміхається, дивлячись просто в очі.

— Щоб я не шукав тебе всюди. Образилась — і прийшла сюди сама.

— Ти нормальний? — обурююся.

— А що? Ідея ж непогана, — сміється.

— Не думаю, — бурмочу.

Він стає серйозним. Очі м’які, уважні.

— Хочу, щоб вони були в тебе, — вкладає ключі в мою долоню. — Щоб могла зайти в будь-який час. І бажано — зі своїми речами.

З чим бажано?

Дивлюся на нього, піднявши брови.

Він взагалі розуміє, що говорить?

— Думаю, це погана ідея, — шепочу. — Забери. Я можу їх загубити.

Богдан не забирає ключі, лише притискає мене міцніше.

— Ми до цього повернемося трохи пізніше, — погладжує мене по спині. — А зараз ти мені поцілунок заборгувала, — шепоче задоволеним тоном. — Віддавай борг.

І чим закінчиться цей поцілунок? Я взагалі залишуся в одязі?

Але він нічого не робить, просто дивиться, чекаючи моїх дій.

— Я сама тебе поцілую, — бурмочу про всяк випадок. — А ти стій рівно.

Бодя хмикає.

— Ну, я постараюся.

Ага. Ну вже постарайся!

Долоні лягають йому на щоки, пальці ледь тремтять від напруги.

— Юлько, — шепоче, долоня спускається до попереку й притягує мене впритул. — Довірся мені. Я вмію бути з тобою ніжним.

— Довіряти?! — ледь чутно повторюю і, перш ніж він встигає відповісти, торкаюся його губ.

Поцілунок виходить тихим, як подих — ніжним, невагомим, ніби попереду в нас ціла вічність і поспішати нікуди.

Світ навколо наче завмирає. Залишається лише трохи збите дихання і стукіт наших сердець — рівний, майже в унісон.

Його руки на моїй талії трохи стискаються, ковзають вище — і на цьому все. Богдан ніби боїться зруйнувати цей момент, боїться зрадити довіру.

Він стоїть нерухомо, дозволяючи мені просунути руки під його футболку й провести долонями по теплій шкірі його спини.

Коли я відсторонююся, він не відпускає. Тримає ще міцніше, ніби боїться, що я зникну.

— Ти мені такою дуже подобаєшся, — шепоче. — Ніжна моя Вередлива.

Я усміхаюся, притискаючись щокою до його грудей.

— І ти мені таким подобаєшся, — відповідаю, відчуваючи, як щоки спалахують ще сильніше.

Чую, як його серце все ще б’ється занадто швидко — так само, як моє. Ми обоє досі не вміємо дихати спокійно, коли поруч.

Бодя утикається носом мені в маківку, обіймає так обережно, ніби боїться зламати. А в мене в очах блищать сльози — тихі, світлі.

Як же я хочу, щоб у нас усе було ось так — ніжно, спокійно і надовго.