Раді Вас бачити!

Юля.

Я заходжу в дім із відчуттям, ніби з мене душу витрусили.

Гупаю пакетом з апельсинами об стіл і опускаюся на стілець.

Руки тремтять. У грудях пече.

«Він тебе не любить.»

«Знову зробить тобі боляче.»

Слова Руслана ніби осіли всередині, як мул — важкі, в’язкі, не дають дихати.

Сльози підступають, але я вперто моргаю.

Ні. Не буду плакати.

Він сказав це відобрази. Від болю. Це ж очевидно, так?

Просто… захисна реакція.

Але чим довше думаю, тим голосніше б’ється серце і тим сильніше страх повзе під шкіру.

А раптом… раптом він має рацію?

Бодя ж уміє бути грубим. Упертий, різкий, іноді відсторонений.

А що, як для нього я — просто короткий інтерес? Спалах між справами.

Його тягне до того, чого раніше не можна було. А потім — отримавши — піде.

— Знову ці думки… — шепочу, закриваючи обличчя долонями.

Відчуття, ніби я повернулася у свої шістнадцять. Коли думала про нього без упину. Коли кожне «а раптом» різало зсередини.

— Доню?

Піднімаю голову, але на маму не дивлюся. Не хочу запитань. Хочу лише одного — щоб у підсумку серцю не було боляче.

Тягну до себе пакет із апельсинами. Хапаю один навмання і починаю чистити — повільно, зосереджено, ніби цим рятуюся від думок.

Запах цитруса наповнює кухню.

— Розмова була важкою? — мама сідає поруч.

— Була важкою, — бурмочу, не піднімаючи очей.

Вона мовчить. А я далі варюся у своїх думках.

Може, прибрати Богдана зі свого життя? Прямо сьогодні. Поки все не зайшло надто далеко.

Телефон спалахує.

«Вже їду до тебе, сонечко.»

Серце пришвидшується, розливаючи по тілу тремтіння. Я видихаю.

— Уже пізно… — бурмочу собі під ніс.

Я надто сильно його люблю. І навряд чи зможу від нього відмовитися. Сама. Просто через страх.

— Юлю, — мама кладе руку поверх моєї. — Хочеш поговорити?

Я хитаю головою — «ні». Навіть не дивлячись на неї, продовжую здирати білу шкірочку з апельсина.

— Тебе обоє люблять, — тихо каже мама, прибираючи руку. — Але ти не винна, що одному зробила боляче. Серце обирає те, що твоє. А Руслан — не твоє.

Я піднімаю погляд.

Мама усміхається — тією самою, доброю, маминою усмішкою, від якої одразу хочеться вірити, що все буде добре.

Вона чмокає мене в маківку.

— Я піду дивитися свій серіал.

— Угу… — тягну у відповідь.

Мама йде, а я запихаю дольку апельсина до рота.

Жую так, ніби це не солодкий фрукт, а цибуля.

Сльоза скочується по щоці й падає на стіл.

— Тільки не зроби мені знову боляче… — шепочу, витираючи наступну.

Гучний гавкіт Рекса повідомляє — Богдан приїхав.

Усередині все підстрибує від приємного хвилювання. Хоча переживання нікуди не поділися.

Швидко витираю сльози з щік, кладу апельсин на стіл і мчу до дверей.

Мені страшенно хочеться притулитися до його грудей і забути всі страхи. Я як залежна людина. Тільки моя залежність — тепло й ніжність Боді.

Рекс носиться двором і ніяк не хоче йти у вольєр. Треться біля воріт, принюхується.

— Давай, шкідливий ти пес, — бурчу на нього. — На місце! Кому сказала?

Рекс гордо задирає морду і, ніби знущаючись, повільно човгає лапами до вольєра.

— Оце характер… — сердито бурмочу, зачиняючи заслінку.

Іду до воріт, і серце починає калатати швидше, руки трохи тремтять.

Боже, Юлю, ну ти чого? Він же не вперше приїжджає!

Зберися. А то побачить, що щось не так, і причепиться з розпитуваннями.

Я вдихаю 

Видихаю. 

Відчиняю хвіртку.

Бодя переступає поріг і відразу цілує мене, притягуючи до себе.

Повільно, обережно, неквапливо.

Його губи ніжно ковзають по моїх. Язик торкається мого, і я притискаюся до нього всім тілом. Ноги підкошуються, наче ватяні, а тепло від нього огортає і мене.

Щоки спалахують, дихання стає важчим.

— Я скучив, апельсинко, — шепоче просто в губи, обдаючи теплим подихом.

Я усміхаюся, але тихо бурмочу:

— Бачу. Ще трохи — і Рекс почервоніє.

Бодя хмикає, але не відпускає.

— Нехай вчиться, — ще раз чмокає мене в губи. — Чоловікові корисно знати, як правильно навідувати хвору.

Я закочую очі, але усмішка ніяк не хоче сходити.

Вдихаю його запах — парфумів, кави й тепла.

Від цього всередині стає спокійно. Страх, що сидів увесь цей час під серцем, ніби розчиняється — як лід у гарячій воді. Швидко й непомітно.

— Ходімо до хати, — каже він мені у волосся. — Мама тобі пиріжків із сиром напекла.

— Правда? — задираю голову, заглядаючи йому в очі.

Вони дивляться так лагідно, що в животі все стискається. Хочеться знову його поцілувати. Але стримуюся.

— Люблю пиріжки твоєї мами, — заповнюю ніякову паузу.

Чи це тільки мені ніяково — від того, що хочеться знову його цілувати?

Здається, щоки знову заливає рум’янцем.

Богдан усміхається і чмокає мене в щоку.

— Гарний рум’янець, — шепоче.

Зачиняє ворота і знову обіймає мене.

— Тоді ходімо пити чай, — підштовхує до дому. — Тітка Віра вдома?

Я косо дивлюся на нього.

— Вдома. Тож поводься пристойно!

Бодя притискає мене спиною до вхідних дверей і відразу нахиляється до губ.

— Пристойно — це значить так не робити? — проводить язиком по моїх губах, і мурашки біжать по тілу.

— Не робити, — шепочу, кладучи руки йому на груди.

Богдан блищить очима, уважно вдивляючись у мої.

— І так не робити? — тягне за пояс халата, трохи послаблює його, і долоня ковзає всередину, під футболку.

А я стою нерухомо й дозволяю йому торкатися.

Дихаю трохи частіше, ніж треба, спостерігаючи, як він задоволено усміхається.

— Ну я зараз і тобі кров закип’ячу, гад мій, — шепочу, роблячи крок ближче.

Він здивовано піднімає брови.

Його долоня лягає мені на поперек.

— Руки тримай при собі, — шепочу йому в шию, проводячи губами по шкірі.

Бодя напружується, трохи сильніше притягуючи мене до себе.

— Юлька… — тягне моє ім’я.

Боже, як він пахне. Невже можна втратити голову лише від одного запаху?

Торкаюся губами його шиї, і він різко видихає, рвучко притискаючи мене до себе.

— Мені подобається, — хрипко каже. — Тому… перестань, Юлька.

А мені хочеться більшого. Хочеться торкатися його, цілувати і притискатися якомога ближче.

Я вагаюся. Відходити не хочу.

Унизу живота приємно тягне і розливається тепло. Я чітко розумію — хочу його.

Богдан видихає мені в волосся, повільно прибирає долоню і відходить на крок. Навіть не дивиться на мене.

— Ходімо до хати, Юлю.

Серце стискається вже знайомим болем. Він не вперше відштовхує мене від себе.

Може, Руслан має рацію?

Тримай себе в руках, Юлю. Бодя просто мислить логічно. Як завжди.

Я розвертаюся і відчиняю двері.

Крок — перший.

Другий.

Але неприємні спогади з минулого вже тут як тут.