Раді Вас бачити!

Юля.

Бодя зосереджено клацає в ноуті, а я дивлюся на салат, який остаточно «поплив».

— І як його тепер їсти… — шепочу, ліниво перемішуючи.

— Що? — не відриваючись, питає він.

Я видихаю.

— Салат утонув у власному соку, — відповідаю, обертаючись до нього.

Бодя хмикає і ковзає поглядом по моїх ногах — повільно, ліниво, занадто усвідомлено.

— У власному соку утонув… — повторює задумливо.

Я миттєво червонію й відвертаюся.

Це я думаю не про те?

Чи все-таки він?

— Став на стіл, Вередлива, — усміхається. — Упевнений, все одно смачно.

Я ще раз дивлюся на помідори, які виглядають так, ніби відпрацювали три зміни підряд.

— Новий зроблю. Цьому кранти.

Беру дошку — і тут Бодя ловить мене за талію, саджає до себе на коліна.

Дошку забирає, кладе на стіл.

Цілує в ключицю і шепоче:

— Я голодний. Дуже.

Тепло від його губ миттєво розливається по тілу.

Обіймаю його за плечі, притискаюся ближче.

— Давай їсти, — видихає мені в плече.

Ще один невагомий поцілунок.

— Давай, — відповідаю тихо.

Він піднімає голову і дивиться на мене так… Так щасливо, що я сама починаю усміхатися.

— Я фільм знайшов, — його рука пролазить мені під футболку, невагомо проходить по спині.

— Який? — я вже сама гладжу його плечі.

— «Прикинься моєю дружиною».

Я зависаю.

— Навіщо? — здивовано дивлюся на нього.

Бодя закидає голову і сміється — легко, красиво.

— Це фільм, — пояснює. — Тебе б прикидатися я не просив, Юлька.

Він притягує мене ближче.

— Тебе б я нею зробив, — і одразу цілує, не даючи можливість відповісти.

Повільно. Обережно. Майже невинно.

Губи торкаються губ — і серце одразу пришвидшується.

Мої руки ковзають у його волосся. Його долоня лягає мені на сідницю. Стискає. Відчутно.

Поцілунок поглиблюється, дихання важчає. Внизу живота тягне солодким болем, а неприємні відчуття між ногами поступово зникають.

— Вередлива… — дихає він мені в губи. — Вставай. Інакше…

Він не договорює. А я прекрасно розумію, що саме «інакше».

От тільки вставати не хочеться — хочеться ще.

Короткий поцілунок — і він піднімає мене сам.

— Поїж, Юлька. Живіт же бурчить.

Стою перед ним, як загублене кошеня, і просто дивлюся. Але образитися неможливо — в його очах стільки бажання й ніжності, що всередині все м’яко тане.

Я нахиляюся до нього — і він напружується, руки сильніше стискають мою талію.

— Я тебе в щічку поцілую, — попереджаю.

Він підставляє щоку.

— Цілуй, сонечко.

Усміхаюся, торкаюся губами його щоки — і ледь стримуюся, щоб не вирвалося:

Люблю тебе, Богдан.

Відходжу й сідаю на сусідній стілець, ледь морщачись від дискомфорту.

Бодя коситься на мене, але нічого не питає. Вмикає фільм — і ми починаємо їсти, стукаючи ложками й роблячи вигляд, що уважно дивимося в екран.

Хоча мій погляд усе одно раз у раз повертається до нього.

Напівроздягненого. Гарячого. Мого.

Доїдаю рагу, а він встигає прикінчити і суп із фрикадельками, і друге.

Підводиться, відносить посуд до мийки, вмикає чайник.

Потім забирає і мою порожню тарілку.

— Дякую, сонечко, — чмокає мене в маківку. — Дуже смачно.

— Будь ласка, — усміхаюся.

Богдан дістає чашки, насипає чай.

— Тобі дві ложки цукру? — питає, але вже одразу сипле.

— Угу, — відповідаю, хоча питання було формальністю.

Дивлюся на нього і думаю:

Такого Богдана — домашнього, спокійного, мого — я хочу бачити щодня.

Він наливає в чашки окріп і каже:

— Коли закінчиш мене розглядати, поклади пару шматочків пирога на тарілочку. Поїмо на дивані.

І усміхається так нахабно, ніби премію отримав за привабливість.

Щоки спалахують жаром, і я підскакую з табуретки.

І чого він такий… ну не може промовчати! Вічно йому треба мене засоромити.

Ще й Вередливою називає. А сам?

Кладу на тарілку пиріг, дістаю ложечки і шурую до дивана.

Тарілку гепаю на столик і сама сідаю, склавши руки на грудях. Роблю вигляд, що його не існує. А то гординя зараз його поглине.

Бодя, гад самовдоволений, приносить чашки. Потім ноут. І сідає поруч так близько, що притискає мої стегна до підлокітника.

— Місця тобі мало? — трохи відсуваюся, щоб не затискав.

— Мало, — відповідає. — І тебе давно не дражнив. Вирішив виправитися.

Стріляю в нього поглядом, але мовчу, стиснувши губи.

От як сильно я його люблю — так само сильно він мене і бісить!

Богдан знімає паузу, закидає руку на спинку дивана, торкаючись мене, і трохи притягує ближче.

Я злюся на нього, але все одно кладу голову йому на плече.

Дивлюся фільм, хоч і гадки не маю, про що він. Відчуваю його запах — і думки стають зовсім не пристойні.

Кладу йому руку на прес.

Бодя опускає туди погляд, але знову дивиться в монітор.

Рука лежить кілька хвилин спокійно, але потім я починаю погладжувати його кубики.

Богдан знову дивиться вниз — і знову мовчить.

Але я відчуваю, як він напружується, хоч і намагається виглядати розслабленим.

Піднімаю голову і дивлюся на його шию.

Ні… не буду його чіпати.

Знову дивлюся в монітор.

Але мені так хочеться його поцілувати.

Прикушую губу і намагаюся вникнути у фільм.

Богдан видихає, і його тіло стає гарячішим.

Погляд летить на його штани — а там виразна опуклість.

Він збуджений, але сидить спокійно. Мене не чіпає.

І я сиджу спокійно. Хвилин п’ять.

Але усвідомлення, що він мене хоче — розпалює тіло, затуманює думки, викликає фантомні дотики його рук і губ на моїй шкірі.

Закидаю голову і цілую його в шию.

Богдан голосно ковтає.

— Дивись фільм, — хрипко каже.

— Дивлюсь, — відповідаю і проводжу язиком по пульсуючій жилці.

Він трохи смикається, стискає щелепу.

Мовчить.

Сидить і дивиться в монітор.

Цілую в ключицю.

Раз.

Другий.

— Юля! — крізь зуби.

Знаю. Тільки що казала собі — не чіпати його, але...

Моє тіло вже трохи тремтить, ніби по ньому проходить вібрація. Підводжуся і сідаю йому на ноги, розставляючи свої по обидва боки від нього.

Бодя смикається, ніби його вжалили, але руки одразу лягають мені на сідниці.

— Юлька, ти що робиш? — хрипить.

Дивлюся на нього і сама не розумію, навіщо його дражню. Але мені дуже хочеться… його.