Раді Вас бачити!

Богдан.

Запихаю валізу в багажник і з силою захлопую.

Злюся так, що готовий розбити машину, аби тільки в грудях не так боліло. Нехай краще руки болять, але тільки не там.

Вона заблокувала мене всюди.

УСЮДИ.

Та це пиздець якийсь.

Я ж не зраджував!

Не проміняв її на когось.

А вона поїхала так, ніби застукала мене з кимось у нашому ліжку.

— Я так на тебе злюся, Юлька, — шиплю.

Навіть пояснитися не дала. Коза мала.

Сідаю в машину і голосно видихаю.

Георгій Васильович як дізнається, що я їду з міста, коли об’єкт здавати треба — душу з мене витрясе. Або звільнить.

Але я повинен спробувати її знайти. Сидіти і чекати невідомо чого — не можу.

Провертаю ключ і плавно виїжджаю з парковки — діти бігають усюди, треба бути уважним.

Червоний іграшковий ґелік сигналить мені, переїжджаючи дорогу по зебрі. Я мимоволі усміхаюся дівчинці років п’яти і сигналю у відповідь. Та сміється, посилаючи мені повітряний поцілунок.

Все ж таки в хорошому районі ми зняли квартиру. Сімейному.

Виїжджаю на дорогу, втискаюся в потік.

Так, Бодя, зберись. Спочатку на об’єкт — подивитися, як там справи, а потім — Миколаїв.

Проїжджаю торговий центр і боковим зором ловлю Руслана, який із великими пакетами йде до машини.

А якщо Юлька у нього? — спливає в голові.

Серце прискорюється, боляче стискаючись.

— Блять…

Різко тисну на гальма, від чого позаду сигналять, викрикуючи матюки.

Мені похуй.

Вмикаю аварійку, кидаючи машину просто посеред дороги.

Йду до нього і, хер його знає:

нехай вона буде у нього?

Чи ні?

Руслан копирсається в багажнику, а я бачу — в пакетах продукти. І їх дохуя.

Сукааа…

— Руслан, — гаркаю, бо спокійно не виходить.

Він обертається миттєво.

— Чого тобі треба? — крізь зуби цідить і захлопує багажник.

— Юля в тебе? — одразу питаю.

Він хмикає, весь такий самовдоволений.

— Думаєш, скажу, де вона?

Серце завмирає. Він знає?!

— У тебе? — знову питаю.

— Богдан, — обпирається стегном об машину. — Ти її втратив. Звали з дороги.

Його спокій бісить сильніше за ці слова.

Оце його «обпирається», «не смикається», «дивиться зверхньо» — ніби він уже переміг.

— Ти охуїв? — рявкаю, роблячи крок до нього. — Ми посварилися. Вона не вільна. Навіть не мрій!

— Не пизди, Савельєв. Юля сказала — ви розійшлися.

У вухах наче хлопок. Різкий. Глухий.

Я роблю ще крок.

— Вона сказала це на емоціях, — ціджу крізь зуби. — Ти прекрасно знаєш, що вона так не думає.

Руслан усміхається. Криво. Без радості.

— Ні, Богдане. Вона сказала це свідомо. І попросила мене не пускати тебе до неї.

Кров кидається в голову.

Пальці самі стискаються.

— Ти… — голос зривається. — Ти лізеш туди, куди тебе не звали. Відвали від неї.

— Мене покликали, — різко відповідає він. — І я її заспокоював, витираючи сльози.

Ось тепер усе. Останні гальма зірвало.

Хапаю його за футболку й різко тягну вбік, втискаючи спиною в двері машини. Пакети в багажнику глухо дзенькають.

— Слухай сюди, — гарчу йому в обличчя. — Ти будеш триматися від неї подалі. Зрозумів?

Руслан скалиться.

— Я — ні. А от ти — спробуй ще її знайти.

От же сукин син.

— Вона у тебе? — вдавлюю сильніше.

Не вірю. Але, блять…

Руслан не відводить погляду. Геройствує, козлина.

— Відпусти, Богдане, — скидає мої руки, вдаряючи по них. — Не в мене.

Я хмикаю. Навіть легше стає.

— Але я особисто відвіз її подалі від тебе. Вона сама попросила.

— Що, сучонок? — гаркаю.

— Ти колишній! Ось що.

Він різко б’є мене в груди, відштовхуючи. Я роблю крок назад, але одразу повертаюся.

— Ти не будеш із нею, — кидаю.

І б’ю у відповіть.

Кулак летить у щелепу — Руслан встигає трохи відхилитися, удар ковзає, але все одно зачіпає. Він гарчить і відповідає одразу — в скроню. Світ на секунду пливе.

— Сука… — видихає, витираючи кров із губи.

Ми більше не розмовляємо.

Хапаю його за плече, розвертаю і б’ю знову — цього разу в живіт. Він згинається, але одразу влітає мені ліктем під ребра. Повітря вибиває з легень.

— Не смій… — шипить він. — Ламати їй життя ще раз.

Ці слова — як сірник у бензин.

Хапаю його за комір і втискаю в порут припарковану машину. Метал глухо дзвенить.

— Ти ні хуя не знаєш, — кричу. — А користуєшся моментом, як шакал!

Руслан б’є мене в скулу. Сильно. Чітко.

Я відхитуюся, спльовую кров на асфальт і всміхаюся:

— Я в саму суть попав. Так, уєбок?

Знову йду на нього, але нас зупиняє крик охорони торгового центру:

— Ей! Ви охуїли?! Поліцію викликати?!

— Ні, — відрізаю.

Мені їхати треба, яка, нахуй, поліція? Це ще час втрачати.

Руслан важко дихає, витираючи розбиту губу тильним боком долоні.

— Якщо ти ще раз з’явишся поруч із нею, — каже хрипло, — я тебе посаджу. Обіцяю.

Дивлюся на нього — і так і тягне розмазати його по асфальту.

— Кишка тонка, — шиплю. — Але навіть тоді — вона твоєю не буде. Юлька моя.

Він замахується — кулак летить мені в ніс. Але встигаю ухилитися — лише ковзає по щоці.

— Ти її зламав, ублюдок! — кричить. — Яка вона “твоя”?

Я завмираю від його слів — і в цей момент він б’є кулаком у живіт.

Згинаюся навпіл, падаю на одне коліно. Дихання перехоплює, біль дзвенить у м’язах, але не перекриває той, що в серці.

Там пече так, ніби облили окропом.

Ти її зламав… — луною віддається в голові.

Сонечко моє…

— Залиш її в спокої, Богдан, — схиляється до мене. — Якщо так сильно любиш, як тут пиздиш.

Відходить від мене, грюкіт дверцят і машина зривається з місця.

А я так і залишаюся посеред парковки.

З розбитою вилицею. З тремтячими руками. І величезним болем у серці.

Дівчинко моя, пробач мене.

Я винен.

Але не так, як ти думаєш…