Раді Вас бачити!

Юля.

Вино допито. Тітка — в повному драбадані.

Якби поруч стояла табличка, на ній би написали:

«Обережно: рівень гучності — +500%, координація — -200%».

Я намагаюся відібрати в неї телефон, але це, знаєш, ціла битва. Вона строчить повідомлення, записує голосові, намагається додзвонитися до дядька Саші, до його друзів, до його троюрідної сестри і, здається, вже збирається дзвонити меру — поскаржитися.

— Мала, — тягне по-п’яному, ворушачи пальцем, ніби мені погрожує. — Не заважай! Я повинна все йому сказати!

— Тітко… — починаю. — Ви вже йому все сказали сім разів за останні п’ятнадцять хвилин.

— Значить, засвоїть! — гордо відповідає.

Бодя сидить поруч і видихає так, ніби його душить вселенська несправедливість.

— Юлька, — бурчить він, підводячись. — Давай я.

Він бере мене за талію, відсуваючи м’яко, але так, що я одразу розумію:

«жінки, відійдіть, мужик працює».

Вириває з рук тітки телефон і ставить на верх холодильника.

Тітка кліпає очима.

Раз.

Два.

Три.

І починає волати:

— ЕЕЕЙ! Богданчику! А ну поверни телефон! Негайно! Що ти собі дозволяєш, молодий чоловіче?! Юлю свою контролюй, а я доросла!

Голос у неї такий, ніби вона режисер драмгуртка і оголошує початок вистави.

Вона різко встає — занадто різко — стіл здригається, чашка підстрибує, а я ловлю тарілку з шоколадом.

— Ой-йой-йой, — шепочу собі під ніс. — Апокаліпсис у домі.

Богдан тихо матюкається. Дуже тихо. Але я чую кожну літеру.

Він підхоплює тітку. На руки. Як мішок картоплі, але з повагою.

Тітка, зависнувши в повітрі, ахає:

— Ой, Боже ж мій… чоловік у домі…

І одразу:

— Постав! Я сама дійду!

Її ноги бовтаються, як у кота, якого несуть до ветеринара.

— Юля! — гарчить Бодя, навіть не дивлячись на мене. — Відкрий двері в зал.

Я відкриваю.

Тітка Олена ще щось намагається натхненно виголошувати, але Богдан не дає їй розвинути думку — просто кладе її на диван.

Не дуже акуратно. Але й не грубо. Швидше… ефективно.

Так, що вона замовкає, кліпаючи очима.

Він накидає на неї плед, ніби фіксує буйного пацієнта.

— Спати, Олено, — рявкає він, ніби вона собака, а він дресирувальник.

Тітка відкриває рот. І закриває. Різко. Підкоряючись цьому інтонаційному батогу.

Секунда тиші.

І вона заплющує очі, бурмочучи:

— Усі мужики однакові…

Бодя відходить на крок, руки в боки.

— Та вже ж, — тихо додає. — Шкода цього бідолаху. Сашка.

Я тихенько тягну його за футболку:

— Богдане...

— Що, сонечко?

— Дякую.

— За що? — він дивиться на мене, а очі… втомлені, але м’які.

— За допомогу.

Щось я сьогодні забагато дякую. Самій аж дивно.

Він усміхається. Підходить ближче.

Нахиляється так, що його лоб майже торкається мого.

— Юлю…

Голос низький, теплий, небезпечний у своїй інтимності:

— Для тебе — що завгодно. Тільки давай більше без родичів.

Я не встигаю відповісти — тітка ворушиться і гепається на підлогу.

— Блять… — не витримую і шепочу.

Бодя блискає очима, різко обертається до дивана.

Тітка починає бурмотіти щось обурене, намагається встати і вилізти назад на диван.

У неї виходить, але вона видає:

— А давайте музику ввімкнемо!

Господи, мамо, якби я знала, що тітка виконавиця головної ролі, я б додому не поверталася.

Я вимикаю світло і відповідаю:

— Світла нема. Спати.

— Правда? — уточнює вона, але лягає.

Бодя хапає мене за талію і тягне з кімнати.

Зачиняє двері — і ми обидва видихаємо.

Гіршого вечора і вигадати важко.

Мені соромно перед ним, що він няньчиться з моєю тіткою.

Бодя повертається до мене. Руки лягають на талію.

Гарячі. М’яко тримають.

— Як ти? — і нахиляється губами до мого чола.

Вдихаю його запах — і тепло розливається по тілу.

— Холодна, — шепоче він, трохи відсуваючись.

Наші погляди зустрічаються.

Він дивиться на мене так, ніби в голові крутиться щось дуже нецензурне.

Дихання стає важчим. Його погляд повільно зупиняється на моїх губах.

Секунда — і поцілунок. М’який, гарячий, повільний.

Поцілунок неквапливий — лагідний, ніби він зігріває мене всім своїм внутрішнім вогнем.

Кімната зникає. Світло, роздратування, тітка… усе розчиняється.

Є тільки він.

Його губи.

Його пальці на моїй талії — впевнені, стискають так, ніби створені, щоб тримати мене.

Я сама тягнуся ближче, вчіплююся пальцями в його волосся — і він задоволено видихає мені в губи. Так, що струм прокочується по всьому тілу.

Він трохи поглиблює поцілунок. На міліметр. Лише дражливо. Лише так, щоб у голові все попливло.

Губи рухаються ліниво, майже розтягнуто, але від цього — ще сильніше, ще гарячіше хочеться ще.

Його руки ковзають вище — до ребер, до плечей — і я втискаюся в нього, вигинаючись під його тіло.

Секунда.

Друга.

Бодя ледь відсторонюється, притискається лобом до мого лоба, дихання важке, ніби ми щойно втекли від зграї вовків.

— Сонечко… — хрипко.

Так хрипко, що мене прошиває струмом, стискаючи низ живота.

— Ти знаєш, як важко зупинитися?

Я ковтаю.

Пальці досі в його волоссі. Губи вологі після поцілунку — і кожна клітинка тіла просто кричить: «не зупиняйся».

Але я… я ж я.

— Трішки… трішки знаю, — видихаю.

Бодя усміхається кутиком губ.

Небезпечно.

Чоловік, який знає, що я тану.

— Я не жартую, Вередлива, — шепоче, повільно проводячи носом уздовж моєї щоки. — Ще секунда — і…

Легко прикушує мою губу, ніби карає. А в мене від цього туманиться мозок. Руки ковзають по його спині вниз, залазять під футболку. І я з насолодою торкаюся гарячої шкіри.

Він ковтає і протяжно видихає. Випрямляється, дивлячись на мене згори вниз.

— Поцілуй мене, Богдане, — шепочу, стаючи навшпиньки, щоб дотягнутися до його губ.

Брова в нього вигинається, очі набувають блиску передчуття.

— Юлька… за дверима твоя п’яна родичка.

Дивлюся в улюблені очі — і все, чого хочу, це бути поруч із ним.

Цілувати його губи.

Торкатися його тіла.

Тонути в його ніжних руках.

— Цілуй, — вперто повторюю.

Бодя бере мене міцніше за талію. Притискає до себе так, що я відчуваю кожну лінію його тіла.

Його бажання.

Його гаряче дихання.

— Сонечко… я ще тримаюся. Дивом тримаюся.

Він проводить долонею по моїй спині — неквапно, втискаючи мене в себе.

— Але якщо ти продовжиш просити…

Нахиляється. Лоскоче моє вухо теплим подихом.

— …це закінчиться твоєю спальнею.

Мені стає жарко до стану «несіть відро з льодом».

Коліна ніби ватяні.

Він бачить.

Бачить усе — і тихенько, майже невагомо, цілує мене у скроню.

Задираю голову, зазираючи в його очі.

Блискучі. Жадібні. Наче поглинають мене.

Притискає мене до себе ще сильніше, рука лягає на потилицю, і знову цілує — вже жорсткіше, впевненіше. Так, що вибиває повітря.

Тримаюся за нього так жадібно, що сама себе дивую.

Губи до губ, дихання збивається, пальці дряпають його спину — і я вже не думаю.

Точніше… думаю, але не тим місцем.

Підхоплює мене на руки. Різко. Наче моя вага — просто повітря. Спина відчуває стіну.

Його руки — палаючі. Жорсткі. Жадібні.

Поцілунок — уже не лагідний.

Голодний. Впевнений. Чоловічий.

Я стогну йому в губи.

Він теж.

Пальці стискають його спину, мої коліна самі піднімаються, обхоплюючи його стегна.

Його руки ковзають уздовж мого тіла, трохи стискають стегна — і піднімають вище, ближче. Кожен рух — наче вогонь під шкірою.

Я розчиняюся. Провалююся в нього, гублюся в його руках

Богдан притискається до мене стегнами — і я втрачаю повітря. Внизу живота все стискається солодко й боляче.

Губи рухаються повільніше, але глибше. Його язик ковзає по моєму, розпалюючи мене до межі.

Мене трусить. Тіло кидає то в жар, то в холод. А ми все цілуємося так, ніби дихаємо одне одним.

Кров перетворюється на рідкий вогонь. Бажання бере владу над тілом. Мурашки біжать по шкірі, наче струм.

Він опускає руку нижче, на стегно, притискає мене до себе. Я відчуваю його бажання, що втискається в мене.

І тут…

— ЮЮЮЮЮЛЕЧКОООО!!! Я вихід знайти не можу! — кричить тітка. — Писати хочу!

Бодя відривається від мене з гнівним стогоном. Ми важко, гаряче дихаємо.

Впираюся лобом йому в плече.

Ну це ж якась кара — зупиняти нас, коли ми горимо від пристрасті.

— ЮЮЮЮЛЕЕНЬКОООО! ДОПОМОЖИ! — пискляво тягне Олена, грюкаючи дверцятами книжкової шафи.

— Це не жінка, — хрипко бурмоче Бодя. — А справжній, ходячий, бісючий кошмар!

Згодна. Ще й як згодна. Але йому я шепочу:

— Пробач, Бодю.

Він повільно знімає мене з себе, стискаючи щелепу так сильно, ніби зуби в нього залізні.

Ставить на ноги — а вони ватяні, підкошуються. Але його руки на моїй талії тримають мене.

— Юлька, — хрипить, заплющуючи очі. — Пробач мене… але я краще піду.

Мені до неможливості соромно. Щоки вже палають не від пристрасті, а від сорому.

— Я розумію, — шепочу.

Бодя чмокає мене в щоку і швидко йде до виходу.

А я так і стою — вся палаюча від бажання, розуміючи, що ще трохи — і ми б уже були в моїй спальні.