Раді Вас бачити!

Юля.

Бодя йде до дверей, а в мене ніби дежавю.

Знову хтось прийшов.

Ковтаю клубок, що, здається, зараз задушить мене, і нервово обіймаю себе за плечі.

Намагаюся не дивитися на двері, але не виходить.

Його рука лягає на ручку, двері відчиняються.

— Добрий день, — лунає приємний жіночий голос.

Серце обривається вниз, бо встигло повірити в його чесність. А до нього знову прийшла якась дівка. І, здається, цей номер — не для нас.

Я тихо сміюся, кидаючись до сумочки.

— Ідіотка… — шепочу.

Скільки ще болю має витримати моє серце, щоб назавжди вигнати його?

Богдан відчиняє двері ширше, а я швидко мчу до виходу, щоб більше не залишатися поруч із ним.

Ніколи в житті.

Звертаю в коридор і ледь не врізаюся животом у візок. Дівчина встигає його смикнути, злякано скрикнувши.

— Юля, — гарчить позаду, і руки міцно обвивають за талію, тягнучи назад у номер.

Я перелякано хапаюся за його руки, тіло тремтить, і нудота підступає до горла.

— Ти що робиш? — кричить, злячись. — Знову тікати зібралася?

Ковтаю — не допомагає.

— Нудить, — видихаю. — Відпусти.

Він на секунду зависає, а потім розтискає руки на моєму животі й хапає за плечі, направляючи в бік туалету.

Притискаю долоню до рота і лечу до дверей, грюкнувши ними, щойно опиняюся всередині. Мене вивертає навиворіт, сльози навертаються, і залишки ранкової кави виходять назовні.

— Юлька, — перелякано лунає над головою.

Бодя торкається мене всюди, ніби я потрапила в аварію і він шукає переломи, а не сиджу над унітазом.

— Відійди, — хриплю, відштовхуючи його від себе, і натискаю на злив, закриваючи кришку.

Спираюся руками на неї й кладу голову на долоні. Здається, час припиняти пити каву зранку. Уже проблеми зі шлунком.

— Сонечко, — гладить мене по спині. — Ти… що з тобою? Лікаря?

— Вийди, Бодя!

— Та нікуди я не піду, — присідає поруч. — А в тебе часто?.. Такий стан? — обережно питає.

Піднімаюся з підлоги. Точніше — він мене піднімає.

— Це на тебе… алергія, — відповідаю, відштовхуючи його руки.

Я злюся. На все.

Але найбільше — на свою тупість. Або ревнощі. Або… страх повірити його словам про кохання.

Підходжу до раковини, вмикаю воду, вмиваюся, полощу рот. Піднімаю голову — а він нервово проводить долонею по волоссю.

— А це… запаморочення немає?

Вигинаю брови.

— Ти чого причепився? Я нічим не хвора.

— А що тоді? — робить крок до мене. — Ти… ну… живіт не болить? Не вдарилась?

І тягне руки до мого живота, нахабно торкається.

— Давай до лікаря поїдемо?

— Богдане, — прибираю його руки. — Тобі що, током у мозок вдарило? Навіщо? Я не вдарялася.

— Точно? — вдивляється мені в обличчя. — Ти бліда.

Видихаю і витираюся рушником.

— Нерви, — відповідаю.

Він мовчить. А з кімнати долинає:

— Вибачте… Вам ще щось потрібно?

Я ховаю обличчя в рушник. Мені соромно, що так відреагувала на жіночий голос. Як якась істеричка.

— Ні, — відповідає Бодя. — Дякую. До побачення.

Двері клацають.

Прибираю рушник, бо так довго стояти не можу. І на Богдана не дивлюся. Просто вішаю його на гачок і намагаюся обійти.

А він не пропускає, перегороджуючи прохід.

— Юль… Я розумію, що в твоїх очах я ще те лайно, але, будь ласка — не тікай більше.

— Угу, — бурмочу і знову намагаюся обійти.

У мене всередині — чорт зна що. Я сама себе зрозуміти не можу. Почуття скачуть, як м’ячик для пінг-понгу.

— Обіцяєш? — не відстає і не пропускає.

— Так, Бодя, — роздратовано. — Можна пройти?

Він робить крок убік.

— Поїмо? — піднімає погляд з мого живота до очей.

— Я не хочу, — іду в кімнату.

А там на столику розкладена їжа, і пахне так смачно, що в животі починає бурчати.

— Бурчить — значить хочеш, — проходить поруч.

Підтискаю губи і йду за ним.

У тарілках — запечена картопля з м’ясом, полита білим соусом з кропом, два різних салати, сік і один десерт.

Я ковтаю слину, сідаю на стілець і не знаю, що робити. Ну не їсти ж із ним, як ні в чому не бувало, після всього, що сталося буквально за годину.

— Смачного, сонечко.

Відриваю погляд від тарілки і дивлюся в його сяючі очі. Там — і кохання, і ніжність, і тривога.

У животі стискається, і холодок проходить по спині. Я швидко відвертаюся, беру виделку, наколюю картоплю й відправляю в рот. Так не треба нічого відповідати — і є час подумати.

Тільки от що тут думати? Йому взагалі можна вірити? Він же міг і збрехати. А шукати мене приїхав… ну не знаю… З Анею не склалося — і одразу про мене згадав. Або… совість мучить.

Я фиркаю.

Звідки у Боді совість? У нього її немає.

Беру салат із грибами, дивлюся в тарілку — і відсуваю. Не хочеться.

— З креветками будеш? — підсуває тарілку ближче.

Яйця, сухарики, помідори, все сиром посипане — і пахне так, що слина набігає.

— Буду, — відповідаю, наколюючи креветку.

Богдан усміхається, відпиває сік і спостерігає за мною.

Я ігнорую його погляд, бо ще апетит зіпсує — а він у мене й так рідко буває нормальним.

Запиваю соком і внутрішньо кайфую — манго.

Краєм ока дивлюся на десерт.

— Манговий чізкейк, — повідомляє.

Дивлюся на нього, але вже не лізе. Наїлася.

— Не будеш? — дивується.

— Наїлася, — коротко відповідаю.

Бодя ставить склянку на стіл і встає. Іде до валізи.

Дістає ноутбук і обертається до мене.

— Фільм подивимось?

У мене миттєво спливають зайві картинки з минулого перегляду.

Поцілунки. Гаряче дихання на шкірі. Стони.

Щоки починають палати, а долоні холодіють.

Юлька, якого біса ти це згадуєш?

— Ні, — бурчу, хапаючи склянку з соком.

— Ну, я тоді сам, — іде до ліжка.

Сідає на край, відкриває ноутбук і уважно дивиться в нього. А я — на нього.

Дихає спокійно, руки не тремтять, трохи втомлений, але сліду від того, що його шокером вдарило, не видно.

— Ти як себе почуваєш? — питаю.

Він піднімає голову.

— Хвилюєшся?

— Цікавлюся.

— Нормально, а ти як? — і усміхається.

Ясно. Можу йти додому.

Ставлю склянку і встаю. Іду до крісла, беру сумочку — і тут же чую швидкі кроки.

— Юль… а тобі навіщо сумка?

Я перевіряю, чи не загубила ключі від квартири. Бо сумка стільки раз падала на підлогу, що дивно — як там щось ще є.

— Додому йду. Тобі ж добре.

— Мені погано, — миттєво відповідає. — Я просто не хочу тебе хвилювати.

Хмурюся і висипаю все з сумки на крісло. Немає ні дзеркальця, ні ключів.

— Капець, — шепочу.

Як знала, що щось та має бути не так.

— Що, Юлько? — нахиляється до мене.

Беру телефон і випрямляюся.

— Ти кому дзвонитимеш? — хапає мене за руку.

— Богдану, — бурчу. — Можеш відійти на крок? Тебе забагато.

Він стискає щелепу. Робить крок назад, але все одно зазирає в телефон.

Закочую очі й натискаю — Катюша.

Дзвінок іде, але відповіді немає.

Чекаю до останнього.

— Чим ти зайнята? — шепочу, набираючи ще раз.

І знову нічого.

От же… блін.

— Що сталося?

Кидаю на нього погляд.

Скільки можна це питати?

Прикушую губу і оглядаю кімнату.

На підлозі нічого немає.

— Ти ключі мої не бачив? — заглядаю під стільці, стіл і крісло.

— Не бачив, а що? Загубила? — з надією.

Я примружуюся, але мовчу.

Розблоковую телефон і пишу Каті повідомлення:

«Подзвони, як будеш удома. Я ключі загубила.»

Мда… поки що я нікуди не йду.