Раді Вас бачити!

Юля.

Я повертаюся на кухню з таким виглядом, ніби когось дверима прибила.

Хоча… морально — так і є.

Беру яблуко. Чищу.

Але чищу так, ніби воно в усьому винне.

Пальці тремтять. Щоки палають. У голові одна думка, що горить червоним:

ДРУЖИНА??? ЮЛЯ, ЩО ТИ НЕСЕШ?!

Богдан іде в кімнату — спокійно, ніби нічого не сталося. Ніби я щойно не видала сусідці фразу, яка тепер буде переслідувати мене до кінця життя.

Дружина.

ДРУ-ЖИ-НА.

Господи.

Мені хочеться залізти в духовку і закрити дверцята.

Хоча ні. Спочатку ввімкнути духовку, а вже потім залізти — щоб напевно.

Заплющую очі, впираюся долонями в стіл.

— Дружина… — шепочу собі. — Ну ти і дурепа, Юлю.

Молодець. Браво. Оплески стоячи.

Соромно. Смішно. І… чорт забирай, приємно водночас.

Я відчуваю, як гаряча хвиля піднімається від шиї вгору.

Чому я це сказала?

Чому так впевнено?

Чому саме це слово?

Я ж могла сказати:

«Я подруга».

«Я гостя».

«Я сестра троюрідної тітки бабусі».

«Я просто повз проходила».

Але НІ. Я, звісно, обрала найвогняніший варіант. І ж сказала так, що сама собі повірила.

Капець.

Ріжу яблука дольками — і ледь не ріжу собі палець, бо думками я вже не на кухні.

Думаю про те, як Богдан стояв там, біля стіни, і чув мене. Точно чув. Він же не ваза декоративна — у нього є вуха.

І що тепер?

Він подумає, що я божевільна?

Що я сама собі вигадала статус?

Що я ревнива дурочка?

Хоча… останнє — не брехня.

Я прямо відчула, як усередині все клацнуло, коли сусідка спитала:

«Ти йому хто?»

Хто?

Та мало хто. Але її тон… Її погляд… Оце оцінююче «ммм»…

От я і зірвалося.

Кидаю ніж на дошку.

— Та нічого я не ревную! — заявляю порожній кухні.

Ага, звісно. І Земля пласка.

Знову хапаю ніж, ріжу огірок, намагаючись зробити вигляд, що я абсолютно спокійна. Не виходить.

Зависаю з ножем над огірком.

Вона — Аня?

Аня. 

Оце, до речі, окрема історія.

Та дівка, що припхалася в топіку і мега короткій спідниці — Аня?!

— Ні-і-і… — зло шиплю.

Ця прийшла знайомитися, а та номер знає.

Бляяять...

Кидаю шматочки огірка в миску і бурчу собі під ніс:

— Хто, мать його, ця чортова Аня?

Махаю рукою — і раптом дзвін розбитого посуду такий, що аж у вухах закладає.

Я здригаюся, скрикую.

І в ту ж секунду влітає Богдан. Його погляд — від голови до ніг.

Чіткий. Зосереджений. Тривожний.

— Пораниться встигла? — оглядає підлогу. — Стій. На. Місці.

Стою, ніби здалася спецназу. Руки вгору, очі величезні. Серце калатає і хочеться розплакатися — від переляку, нервів, від усього одразу.

Богдан присідає, починає збирати скло.

— Злякалася? — питає спокійно.

— Н-ні, — гаркаю.

Ну звісно ні. Я ж узагалі кремінь.

У нього трохи сіпається брова, але мовчить.

Я намагаюся дихати рівно. Виходить погано.

Присідаю — підбираю уламок. Він забирає його з моєї руки.

— Обережно, Вередлива. Сідай. Я приберу.

— Я можу сама… — починаю сперечатися.

Він піднімає погляд. І все. Юля відключена. Заперечення закінчилися.

Сідаю на табурет, дивлюся, як він несе швабру і відро.

— Давай я помию, — намагаюся встати, але його долоня лягає мені на коліно.

Гаряча. Важка. Ледь стискає.

— Я сам, — хрипко. — Сиди.

І я сиджу, як заморожена, бо від його дотику — в животі сіпається.

Бодя прибирає руку — і ніби тепло забрали, хоча на кухні й так жарко.

Він миє підлогу, а я все ще киплю, але дуже стараюся виглядати так, ніби зосереджена на серветниці, яка порожня. Хоча насправді зосереджена на тому, щоб не знепритомніти від нервів.

Богдан забирає відро.

Встаю. Намагаюся продовжити готувати… але руки досі тремтять.

Беру помідор, розрізаю його навпіл так люто, ніби він винен у моєму позорі.

І тут — кроки.

Його.

Повільні. Важкі. Такі впевнені, що мурашки біжать по спині ще до того, як він щось скаже.

Бодя підходить впритул.

Я відчуваю тепло його тіла за спиною.

— Дверима помилилися, так? — шепоче. — Вередлива.

Йолки-палки. Ще один позор.

— Угу, — кидаю, не обертаючись. — Дуже помилилися.

Він усміхається. Відчуваю це на рівні інстинкта.

— Цікаво. А чому дружина?

Я задихаюся. Ну все, почалося.

— Ну… — тягну, хапаючи ложку. — Це… так вийшло.

— Само, так? — його груди майже торкаються моєї спини. — Само слово вилізло?

Кліпаю, дивлюся кудись у бік витяжки, тягну час.

По шкірі біжить хвиля

— Так! — вперто. — Само.

Він дихає мені в шию. Гаряче. Повільно. Небезпечно.

— А знаєш, що найцікавіше? — шепоче.

Я ковтаю.

— Що? — ледь чутно.

Його долоня лягає мені на талію. І я перестаю дихати.

— Що мені сподобалося, як це звучало, — його голос торкається шкіри. — Чорт забирай, дуже сподобалося.

Я миттєво червонію, очі розширюються.

Він це до чого, а?..

— Богдан… — шепочу, і сама не розумію — це попередження чи що?

Він нахиляється. Ледь відчутний дотик губ до моєї шиї.

— Юлька, — його голос зривається в хрип, — я можу звикнути до того, що ти так себе називаєш.

У мене ноги підгинаються.

— Я… я не це мала на увазі… — видихаю, хоча сама не знаю, що мала.

Бодя усміхається так, що я відчуваю це шкірою:

— Вередлива. Але ревнуєш ти красиво.

Щоки спалахують так, що можна квартиру без батарей обігрівати.

— Нічого я не ревную!

— Угу. Звісно. Це ти просто так сусідку дверима провела?

Шиплю, відвертаючись:

— Вона… нахамила, — брешу.

— Я так і подумав, — задоволено бурмоче.

Я перемішую салат, роблячи вигляд, що зосереджена. Хоча від його подиху біля вуха хочеться просто розтанути.

І тут він тихо:

— Дружина…

Ложка вислизає з рук і падає в миску.

— Богдан! — обурено шепочу.

— Що? — робить вигляд, що невинний. — Це ти сказала. А я просто… обдумую.

— Обдумуй мовчки!

Він тихо сміється. Торкається пальцями моєї талії.

— Як скажеш, сонечко.

А в мене перехоплює подих.

Від сорому. І страху. І цієї побутової, такої справжньої ніжності у його жестах.

Він не свариться за сказане. Дражнить, підколює. Але не свариться.

— Їсти скоро, — змінюю тему, трохи відсуваючись від нього. — Хвилин через двадцять.

Бодя мовчить, а я роблю ще крок убік, беручи сіль.

Його рука зісковзує з моєї талії — і дихати стає трохи легше.

— Давай допоможу, — пропонує, спостерігаючи за мною. — Що робити?

Я на секунду зависаю з ложкою солі над супом.

Розумію: якщо він стане поруч — я нічого не приготую.

Я все впущу. Все спалю. Або — згорю сама.

— Нічого не треба, — швидко тараторю. — Майже все готово.

— Тобто я тобі не потрібен? — питає, схрещуючи руки на грудях.

Не потрібен?

Що за дурне питання?

— Мені допомога не потрібна, — кидаю на нього косий погляд.

Усміхається.

— Ну добре, Юлька.

Вже робить крок у бік дверей. І кидає через плече:

— Тільки постарайся більше не бити посуд від ревнощів.

Я вибухаю:

— БОГДАН!!!

Він регоче і йде в кімнату. А я стою біля плити, червона, як перець, і шиплю в порожнечу:

— От же ж…

Гад…

А серце все одно робить: тум-тидищ.