Раді Вас бачити!

Юля.

Заходжу в номер і перше, що роблю — просто валюся на ліжко. Відчуття, ніби мене викрутили, вичавили й поставили на ноги, змушуючи танцювати на публіку.

Дівчина на рецепції усміхалася так щасливо, показуючи колезі руку з кільцем, що аж противно стало. Я дуже старалася говорити спокійно і не нахамити.

Ні, не подумайте, я не заздрю. Просто зараз — це дратує. І я нічого з цим зробити не можу.

Заплющую очі, підтягаю коліна до грудей.

Глибокий вдих, видих.

Скільки я так лежала — не знаю. Але єдине, що робила — рахувала вдихи й видихи, щоб хоч якось перебити думки.

Нарешті ворушуся, намацую сумку, засовую руку, шукаючи телефон. У результаті просто перевертаю її — і весь вміст висипається на ліжко.

Хапаю телефон і натискаю «увімкнути».

Поки висить заставка — дістаю сімку.

Впевнена — мама хвилюється. А мені не хочеться, щоб у неї скакнув тиск через мою дурість.

Вставляю.

Чекаю мережу.

Сповіщення спливають одне за одним, і я по черзі блокую Богдана в усіх мережах, намагаючись не читати його повідомлення. А просто видаляти.

Одразу.

Але серце, звісно, не погоджується і шле мозку:

«Може поговорити?»

«Може все не так, як я це побачила?..»

— Господи, Юля…

Ну як можна зрозуміти не так, коли сказали:

«Я Аня — та, з ким Богдан спить.»

Цю фразу неможливо зрозуміти якось інакше. Ну не через нічні ж кошмари він із нею спав.

Упираюся лобом у ліжко.

— Досить… думок…

Піднімаю голову і набираю маму.

Два гудки.

— Слухаю вас, — насторожено відповідає.

— Мамуль, це я.

— Юлечко?! — голос одразу змінюється. — Ти доїхала? Все нормально?

Воджу пальцем по покривалу, перевертаючи ворс то в один, то в інший бік.

— Все нормально, мам. Не хвилюйся, — відповідаю бадьоро, хоча всередині все тремтить. — Зняла номер.

Кручу головою по сторонах, але кімнату майже не бачу. Просто роблю це механічно.

— Нормальний. Світлий. Мені підійде.

— А вам житло хіба не надають? — дивується мама.

— Надають, але через два дні.

Повисає пауза.

Я не знаю, що сказати. І не хочу.

— Це твій номер? — порушує тишу мама.

— Так, — не пояснюю.

Знову тиша.

Я вже хочу попрощатися, як мама каже:

— Богдан приїжджав. Шукав тебе. Казав…

— Не треба! — різко обриваю. — Я нічого знати не хочу. Ти йому не сказала, де я?

А всередині все скручується від болю.

— Ні, Юль, не сказала.

Заплющую очі, намагаючись тримати себе в руках.

Мама зітхає, і я розумію — вона не згодна з моїми діями.

— Доню, я розумію, що тобі боляче, але Богдан сказав…

— Бувай, мамо. Завтра подзвоню, — перебиваю.

І скидаю виклик.

Гнів і біль скручуються разом у тугу спіраль. Жбурляю телефон на ліжко з усієї сили. Він підстрибує, ледь не падаючи на підлогу.

— Не хочу знати! Не хочу! — шепочу.

Ну що, я так багато прошу? Навіщо мені його слухати? Щоб знову навішав локшину на вуха?

Він не говорив про свої почуття. Жодного разу. Зате говорив і показував, що хоче мене.

Він і вся його “любов”, яка нижче пояса і випирає в штанах.

Телефон пищить повідомленнями у Viber.

Неохоче дивлюся.

Руслан.

Видихаю.

Сама ж йому подзвонила, дала зелений сигнал, а тепер знову ігнорую.

Ще одне повідомлення:

«Юль, ну відповідай, будь ласка, ти ж обіцяла!»

Прекрасно. Мої ж слова — проти мене.

Натискаю на дзвінок у Viber. Не хочу, щоб мій новий номер хтось знав.

З’єднання ще не встигло підікнути, а я вже чую його голос:

— Привіт, Юля.

На задньому фоні гримить музика. Баси б’ють так, що аж у скронях ниє.

— Привіт, — відповідаю, хоч і не впевнена, що він мене чує.

— Як доїхала? Де ти зараз.

— Усе нормально. В готелі, недалеко від вокзалу.

Жіночий крик:

— Ей, красунчику, коктейль повтори!

Хтось добре проводить час.

— Добре, Русю, бувай. Гарного вечора.

— Зачекай, — трохи прикрикує.

— Чекаю, — неохоче кажу.

Чую, як він швидко кудись іде, і музика стає тихішою.

— Юль… — починає невпевнено. — Я можу до тебе приїхати?

Він знущається?

Це зараз дуже невчасно.

— Рус…

— Ні, зачекай, — швидко тараторить. — Я зможу дати тобі те, чого він не зміг зберегти. Повір.

Заплющую очі, піднімаючи голову вгору.

— Мене не треба рятувати, Руслане.

Але він ніби не чує.

— Я розумію, що тобі потрібен час. І я чекатиму стільки, скільки потрібно. Але я хочу бути поруч. Підтримувати, допомагати, бути частиною твого життя. Розумієш?

По руках проходить холодок.

— Руслане, мені зараз хочеться побути самій. Без чоловіків поруч.

— Розумію, — одразу відповідає. — Але ще розумію, що вже раз тебе втратив. Хтось упертіший і настирливіший зміг до тебе пробитися, а я — ні.

Сльози знову починають текти.

Богдана просто обрало моє серце. Як він цього не розуміє?

— Знаєш що? — це питання, але відповіді він не чекає. — Я більше не буду питати в тебе дозволу. Я буду діяти. І все.

Хитаю головою — «ні», ніби він може це побачити.

— У тебе буде час побути самій. Я приїду через два тижні, як закрию всі справи тут.

Я відкриваю рот заперечити, але він перебиває:

— І навіть якщо — ні. Все одно приїду.

Пауза.

— Я не втрачуватиму цей чортів шанс, Юлечко.

Я мовчу — він зараз мене не почує.

Якийсь шурхіт. Клацання дверей.

— Мені працювати треба. Подзвоню тобі вранці. Бувай.

— Бувай, — кажу і скидаю.

Знову падаю на ліжко, дозволяючи сльозам просто текти на простирадло.

Руслан став іншим. І його впевненість, що Богдану допоміг звичайний напір — самообман.

Здається, я тільки що впустила у своє життя ще одну помилку.

******

Богдан.

Черговий стакан з алкоголем залітає в мене залпом. Я вже не розбираю, що ми п’ємо — головне, що думки про Юлю хоч трохи плутаються.

Толян дивиться на мене одним оком, друге по п’яні заплющене.

— Допомогти не знаю як, — підсумовує. — Через цю, сука, перевірку — руки зв’язані.

Я киваю. Розумію.

— Думаю їхати в Миколаїв, — закушую часточкою апельсина.

Толя відкидається на спинку стільця.

— І що там? Місто велике.

Впираюся ліктями в стіл.

— Похуй, — гаркаю. — Шукатиму. Друзі допоможуть.

Толян хмикає.

— А якщо ця подруга збрехала? М?

— Але сидіти без діла я не можу. З глузду з’їду від очікування.

Він розводить руками.

— Голка в копиці сіна.

Наливаю собі ще.

— Не пизди! Ти б свою не шукав так само?

Він ляскає долонею по столу.

— Та я б землю носом рив, якби моя Інка втекла.

— От і я так само, — наливаю і йому. — Я Юльку люблю. Сильно.

— Вірю, — піднімає свій стакан. — Тож вип’ємо за те, щоб ти свою втікачку якнайшвидше знайшов.

— Так. Хороший тост, — погоджуюсь.

Ми пили в його кабінеті, поки просто не вирубилися прямо за столом. І Толяна від звільнення врятувало лише те, що завтра субота і начальства не буде.