Раді Вас бачити!

Богдан.

Я їду на об’єкт і дороги перед собою не бачу. З голови ніяк не виходить розмова з Русланом.

Не можу повірити, що вона подзвонила йому. Сама. Одразу після сварки.

ЙОМУ.

Тому, кого весь цей час тримала на дистанції. Відшивала, кажучи:

«Він. І завжди був він.»

Юля обирала мене. Завжди. Навіть коли ми не були разом. Навіть коли не спілкувалися.

Я ж особисто чув ці слова від неї.

А тепер цей хрін патлатий заявляє:

«Мене покликали.»

«Я їй сльози витира́в.»

— Не вірю, — гаркаю, стискаючи кермо ще сильніше.

Це не схоже на Юлю.

НЕ СХОЖЕ.

Так — вона запальна, бойова, вредна.

Але вона ще й чесна і вірна.

Навіть коли я намагався вирвати її з думок іншими дівками, вона не кидалася в стосунки. Розуміла, що ми не разом. Ображалася за біль. Але все одно не йшла в чужі руки.

І зараз так не зробить.

Я в цьому впевнений.

ВПЕВНЕНИЙ, БЛЯТЬ.

Вона нікого б не підпустила до себе після того, що було вночі.

Юлька мені свою невинність віддала.

Ніжно. Лагідно. Добровільно.

Значить — любить.

Я сильніше тисну на газ, від картинок, що спливають у пам’яті.

Поцілунки.

Її руки.

Тихі стогони.

— Ти мене любиш, сонечко, — шепочу.

Любиш.

І я не перестану тебе шукати, що б там це чмо не говорило.

Я розумію, що тобі боляче. Сильно. Знаю, що ти плачеш. Але правда все виправить. Інакше й бути не може.

А якщо ні — я стану твоєю тінню і щодня доводитиму свою любов і вірність.

Будинок з’являється на горизонті, і я голосно видихаю, намагаючись узяти себе в руки.

Але, сука, як? Якщо серце фізично болить, прагнучи побачити свою кохану.

Я невесело хмикаю. Ще пару днів без Юльки — і соплі слухати почну.

Сірий позашляховик показується біля воріт.

— Блять… — шиплю крізь зуби.

Георгій Васильович приїхав, а мені, сука, зовсім не до нього.

Паркуюся. Погляд на себе в дзеркало.

— Заєбісь просто…

Зараз начальник “оцінить” мій вигляд.

Хоча похуй. Головне — щоб швидше поїхав. А за ним і я. У Миколаїв.

Вилажу з машини й за інерцією оглядаю територію.

Паркан встановлений рівно, красиво. 

Облицювальні роботи завершені.

Вікна, двері — на місці.

Залишилася внутрішня обробка.

Юра з Георгієм Васильовичем втупилися в планшет, а це означає — якісь нестиковки.

Хоч би, блять, не це.

— Добрий день, — вітаюся.

Обидва піднімають голову і тупо витріщаються на мене.

— Добрий день, Богдане, — порушує тишу Васильович. — А ти чого такий… пом’ятий?

— Хуліган у підворітті, — відповідаю максимально нейтрально.

Шеф ще хвилину дивиться, а потім розвертає планшет до мене.

— Що, блять? — виривається.

Око смикається, а роздратування гарячою хвилею розповзається під шкірою.

— Георгію Васильовичу, звідки взялася ще одна будівля? — тараторю, навіть не соромлячись мату.

Він видихає.

— Баня. Вчора додали.

Мене розриває бажання розхерачити планшет.

— Чотири дні до здачі об’єкта. Яка, нахер, баня?

Васильович дивиться зі співчуттям.

— Замовник захотів баню, — розводить руками. — Термін здачі тепер — через місяць. Але якщо закінчимо раніше — пообіцяв віддячити.

Пальці німіють від злості. Та нахуя мені його «віддячить»? Мені Юльку знайти треба, а не тут стирчати.

Що за пиздець такий…

— Підготуй усе, будь ласка, — кладе мені руку на плече. — Ми не можемо облажатися перед майором.

Стискаю щелепу, щоб не висловитися, хоча біль від удару починає нити ще сильніше.

— Знаю, що ця новина, м’яко кажучи — пиздець, — розуміюче каже шеф. — Сам був у шоці. Але робота в нас така — догоджати клієнтам.

Дивлюся на місце, де має бути креслення бані. Дивлюся на розміри — і бішуся так, що аж пече в долонях.

— Є проєкт лазні? — майже гарчу. — Чому прямокутник із розмірами?

Васильович опускає планшет і дивиться мені в очі.

— Тобі його потрібно зробити.

Я голосно видихаю носом.

Чорт забирай. Це ж я тиждень точно не зможу поїхати до Юлі.

— Арина чи Гера не можуть зробити? — з надією питаю. — На мені й так більярдна висить.

— Анатолій Володимирович просив саме тебе, — з гордістю каже. — Ти ж йому дім робиш.

Сукааа… Ну чому саме зараз?!

— Я не встигну, — чесно відповідаю. — У місяць нереально вкластися. Навіть якщо з дерева робити.

Шеф задумується.

— Візьмеш ще одну бригаду. Матеріали замовимо сьогодні ж. Я проконтролюю і натисну, де й куди треба. Упевнений — встигнемо.

Серце починає гупати в ребра

— Мені потрібен відгул, — прямо кажу. — Хоча б на три дні.

Брови Георгія Васильовича вигинаються дугою.

— Це неможливо, Богдане, — строго каже він. — На тобі зараз усе найважливіше, без проєкту справа далі не піде. Відпустка — після здачі.

Усередині все стискається, і мені здається — я зараз вголос застогну.

Як я місяць без Юлі? Як?

А якщо той кретин їй щось наплете про мене? А вона повірить. Або ще гірше — лапи свої до неї тягнути буде.

От лайно, блять.

— У твоїх інтересах закінчити швидше, — сухо додає він. — Не підведи, Богдане.

Я ковтаю клубок у горлі й видавлюю з себе:

— Усе зроблю.

******

Юля.

Надвечір місто стає шумним.

Дратівливо веселим, багатолюдним і яскравим від вивісок на будівлях.

Я сиджу на лавці під вікнами маленького кафе навпроти каси й помішую паличкою охололий чай, хоча пити не хочу. Просто треба чимось зайняти руки, щоб не тремтіли.

Автобус Каті запізнюється на цілих пів години. Вона накидала в інсті купу повідомлень, обурюючись, що вже весь зад відсиділа. А мені й сказати нічого. Навіть не відкриваю. Говорити не хочу. Ні про що.

Повз мене люди поспішають у своїх справах: хтось сміється, хтось свариться по телефону, хтось тримається за руки.

А я дивлюся на це ніби крізь акваріум — звуки приглушені, емоції теж. Лише картинки перед очима змінюються.

Два автобуси паркуються майже одночасно.

Переводжу погляд на таблички на лобовому склі й підводжуся. Чай викидаю в урну, телефон засовую в кишеню. Катюха зараз ураганом увірветься в моє існування.

Люди потроху виходять, шикуються біля багажного відсіку.

— ЮЛЯ! — лунає знайомий голос.

Вона ще не встигла вийти з автобуса, а вже кричить.

Піднімаю руку, махаючи у відповідь, а вона вже летить до мене й обіймає.

Міцно.

Так, що повітря з легень вибиває.

— Ти що, здуріла?! — Катя відсторонюється, тримаючи мене за плечі й оглядаючи з голови до ніг. — Телефон вимкнений, на повідомлення не відповідаєш. Я думала, ти десь у непритомності під лавкою валяєшся!

І махає в мене перед носом рукою з обгризеним манікюром.

— Совість май!

Я слабо усміхаюся. Ураган «Катрін» прибув.

— Пробач, подружко. Оплачу новий.

— «Оплачу новий», — передражнює вона і знову притискає мене до себе, вже обережніше. — Дурненька. Ну ти й налякала мене.

Я лише видихаю — слів немає.

— Так, — відсторонюється, беручи мене за зап’ястя. — Я валізу заберу — і в готель ідемо. У мене на вечір план. Тобі сподобається. Я впевнена.

Опускаю погляд на свої балетки.

— Давай без планів, Кать. Я в номері…

— Ні. Стоп, — перебиває мене. — Я не залишу тебе одну. Навіть не мрій про це.

— Дівчино, — грубий голос чоловіка. — Багаж вам не потрібен?

Катя примружується.

— Чекай тут, — наказує і швидко йде за валізою.

Дивлюся їй услід і розумію:

Вона зараз кине всі сили, щоб витягнути мене з цього стану.

Ще раз.

А мені не хочеться.

Просто дайте мені роботу. Будь-яку. Щоб не думати. Взагалі.