Раді Вас бачити!

Юля.

Богдан відсахується, важко видихаючи крізь зуби, а я злюся так, що навіть тремтіння в тілі змінюється вогнем.

— Ти взагалі нормальний? — майже зривaюся на крик. — Приперся сюди, ніби за мною стеження потрібне!

Він стоїть, дивиться важким, похмурим поглядом. І від цього погляду всередині закипає ще сильніше.

— Знову лізеш цілуватися, знову думаєш, що я твоя власність! — голос зривається, пальці самі стискаються в кулаки. — Я не твоя, Богдане! Скільки разів тобі це повторювати?

Він робить крок до мене, і в цю мить я розумію: він навіть не почув половини сказаного. У його очах тільки я. Тільки моє обличчя, мої губи, моя злість, яка його ніби заводить.

— Як ти взагалі мене знайшов? — різко питаю, відступаючи на крок. — Ти ж не міг просто так опинитися тут!?

Він мовчить, але щелепа напружено рухається. Я відчуваю: щось приховує. І чим довше він мовчить, тим гучніше б’ється моє серце.

— Відповідай! — майже зриваюся. — Як?!

— Не має значення «як», — намагається говорити спокійно й укотре злизує кров із губи. — Поїхали додому!

— Я не їду! На мене чекає Рус… — і тут же прикушую язик.

Боже, навіщо я це сказала?

Обличчя Богдана змінюється миттєво. Те, що секунду тому було злістю й упертістю, перетворюється на холод. Лід у очах, сталева щелепа. Він ніби навіть випрямляється, щоб нависнути наді мною.

— Хто? — голос такий тихий, що мені стає страшно.

— Ніхто, — швидко видихаю, але вже пізно.

— Повтори, Юлю, — він робить крок ближче. — Хто на тебе чекає?

Я відчуваю, як серце провалюється кудись у п’яти. Навіщо я це сказала? Навіщо взагалі ляпнула? Коли злюся, я говорю швидше, ніж думаю.

Бодя усміхається — сухо, без тіні веселощів.

— Руслан? Той, якому я вже начистив пику? — і ще крок до мене. — Ну хай ще почекає.

Я зойкаю, коли його руки різко підхоплюють мене під стегна, і вже за секунду світ перевертається — плече Богдана впирається мені в живіт, волосся падає на обличчя.

— Ти що витворяєш?! — гамселю його кулаками по спині. — Постав мене, чуєш?!

— Досить, Юлько, — гарчить він, упевнено крокуючи крізь дощ. — Промокла наскрізь, тремтиш.

— Я сама розберуся! — кричу, але він тільки міцніше притискає мене.

— Розберешся? — зловтішно хмикає. — Із Русланом, так? Нехай він чекає, а ти в мене вдома зігрієшся.

Серце гупає під самим горлом — і від злості, і від того, як легко він мене підм’яв під себе.

— Не поїду! Знову командуєш мною! Тобі взагалі байдуже до моєї думки?

Він лише сильніше стискає мою талію, ніби мої слова для нього — не аргумент, а вітер повз вуха.

— У теплі поговоримо! — кидає він, і його долоня ляскає мене по сідницях.

Я завмираю на секунду, відчуваючи, як припікає від удару і жар розтікається по тілу.

— Ах ти козлино, — кричу і лупцюю його так само. Раз. Другий. Третій. Так, що долоня аж пече. — Постав мене на ноги, Бодю!

Він регоче так нахабно, що в мене всередині все закипає ще сильніше.

Його плече врізається мені в живіт, і кожен його крок віддається в мені поштовхом.

Кров приливає мені до голови.

— Сама напрошуєшся, Юлько, — усміхається, навіть не думаючи ставити мене на землю. — Ще раз — і покараю так, що забудеш, як твого пса звати.

— Тільки спробуй! — верещу, знову з усієї сили ляснувши його по спині. Але від цього удару долоня пече ще дужче, а він навіть кроку не збиває.

— Та ти тільки сильніше мене розпалюєш, — рик низький, ніби всередині звір. — Хочеш перевірити?

— Та ні чорта я не хочу! — зриваюся на крик. — Відпусти, ідіоте!

Він несе мене далі, дощ барабанить, просочується під куртку, світ шевелиться догори дриґом. Я відчуваю його запах, змішаний із мокрою тканиною, і це зводить з розуму більше, ніж його сила.

— Богдане! — намагаюся перекричати стукіт дощу. — Ти взагалі мене чуєш? Я сказала — постав!

— Почув, — спокійно відповідає і ляскає мене ще раз, так що я смикаюся від несподіванки. — Покарати точно треба!

У мене в грудях усе клекоче — і злість, і образа, і якийсь дурний, недоречний жар, від якого зрадницьки палають щоки.

Він відчиняє дверцята і просто кидає мене на сидіння, притискаючи долоню до мого коліна, щоб я не вискочила.

— Сиди. — Дивиться так, що серце в мене провалюється в п’яти. — І якщо ще раз скажеш, що на тебе чекає Руслан… клянуся, Юлько, я з ним так поговорю, що він у лікарню потрапить. На місяць.

Я завмираю. Бо вірю. Бо знаю — він може.

Тягне ремінь безпеки й пристібає мене. А потім цілує в голову. Відсторонюється й грюкає дверцятами.

— Ідіот, — бурмочу. — Нахабний. Глухий. Ідіот.

Він сідає поруч і все це чує.

Двері грюкають з його боку, і салон одразу наповнюється його теплом і запахом. Він навіть не намагається зробити вигляд, що не чув. Усміхається краєчком губ, руки спокійно лягають на кермо.

— Усе правильно перелічила, — хрипко відповідає, кинувши на мене погляд збоку. Тягнеться на заднє сидіння по свою куртку. — Переодягнися, — кладе її мені на коліна.

Я повільно повертаюся до нього.

— У сенсі — роздягнутися перед тобою до білизни? — піднімаю брову, примружую очі.

Він усміхається, не відводячи погляду від дороги.

— А що, соромишся? — голос навмисне спокійний, майже лінивий.

— Богдане! — шиплю, притискаючи куртку до грудей, мов щит. — Навіть не мрій!

Він повертає голову і ковзає поглядом по моєму обличчю, потім повільно нижче. Усмішка стає ширшою, нахабнішою.

— Та я й не мрію. Я вимагаю, Юлько. Ти крижинка наскрізь, а потім ще й захворієш. Тоді хто винен буде? Знову я?

— Ти завжди у всьому винен! — парирую миттєво й тільки тепер розумію, що сказала зайве.

Він фиркає, нахиляється ближче, майже торкаючись губами мого вуха.

— Тоді будь ласкава — зніми це ганчір’я. Інакше я допоможу.

Я смикаюся, повертаюся до нього.

— Тільки спробуй!

— Хочеш перевірити? — його усмішка вже зовсім недобра.

Я зриваю з себе мокру куртку і зло кидаю її на заднє сидіння.

Чую сухе шарудіння й обертаюся.

Завмираю.

На сидінні, поруч із моєю курткою, лежить величезний букет. Матіола.

У грудях щось боляче стискається.

Як я одразу не відчула запах?..

Цей солодкувато-ніжний аромат ніби миттєво проривається крізь увесь дощ, крізь холод — просто до мене.

— …Що це? — видихаю я, але голос виходить тихіший, ніж хотіла. 

Богдан коситься на мене, губи кривляться в усмішці, але очі несподівано серйозні.

— Хотів вибачитися за вчорашнє, — кидає, знову переводячи погляд на дорогу.

Пауза. Його пальці стискаються на кермі, на вилицях ходять жовна.

— Але ти знову мене вивела. Тож це вже й за сьогодні.

Я лише дивлюся — то на нього, то на квіти. А що сказати — не знаю. Мені приємно, що він вирішив вибачитися. Але він усе одно гівнюк.

— Бодю, перестань поводитися як гівнюк, — озвучую свою думку. — Не командуй мною!

Він кидає на мене погляд. Уважний, але швидкий.

— Обіцяю питати, чого ти хочеш. Але піклуватися не перестану, — каже тихо й майже спокійно.

У мене пробігає тремтіння по тілу від його слів. Я навіть не знаю, що відповісти на цю фразу.

Кутаюся в його куртку й вдихаю запах — такий рідний, такий безглуздо заспокійливий.

Серце все ще калатає, а я бурмочу собі під ніс:

— Дякую…

І тієї ж миті він знову все псує.

— Гольф не зняла! — бурчить.

Я підводжу очі, готова його придушити.

— Богдане! Ти можеш хоча б п’ять хвилин побути нормальним? П’ять!

Він коситься на мене й усміхається:

— Ні. Я ж гівнюк. Ти сама сказала.