Раді Вас бачити!

Богдан.

Простягаю ліки мамі Юльки, а вона дивиться на мене впритул. Пакетик бере і складає руки на грудях.

— Дякую. А з руками що?

Куточки моїх губ зрадницьки смикаються. Ну точнісінько Юлька. Навіть погляд такий самий — ніби душу свердлить.

— Маленька випадковість, — чемно відповідаю, ніби святий.

Вона примружується, брова смикається.

— І, звісно, ця випадковість сталася в нас під воротами?

Я вже не стримую усмішки. Знає. Значить, тітка Таня вже настукала. Коли тільки встигла? Ще й восьмої нема.

— А де ж іще? — тягну нарочито спокійно.

Вона цокає язиком, але очі блищать так, що всередині в мене трохи холоне.

— Ти сам-то як опинився в нас удома серед ночі, га? Загостився?

— Та я… — починаю і сам же замовкаю.

Ну і що я скажу її мамі? Що без Юльки не можу?

— Богдане, — її голос стає сталевим. — Я просила без дурниць. А ти на всю вулицю влаштував бійку. Ти розумієш, що в Юлі температура, а ти ще й серед ночі витягнув її на той галас?! І в плітки втягнув!

Усмішка сходить із моїх губ. Дивлюся на неї і почуваюся так, ніби в школі впіймали за курінням.

— Чоловіча розмова була, — бурмочу.

— Чоловіча розмова? — вона майже шипить. — Чоловіки словами говорять, а не кулаками махають. І вже точно не під вікнами в хворої дівчини. Ще раз таке побачу — розмова буде іншою, Богдане. Ти двері до Юлі забудеш.

Я мовчу, але всередині все клекоче. І сперечатися не можу — мама Юльки, чорт забирай. Її прочухан треба поважати. Майбутня теща, як-не-як.

— Зрозумів, — тільки й видихаю.

Вона коротко киває, ніби крапку поставила.

— Молодець. Бувай. Чи ти до нас? — питає таким тоном, що навіть якби й хотів зайти, то двічі б подумав.

— Ні. Я на роботу.

— Ясно. Гарної роботи, — і грюкає воротами просто перед моїм носом.

Яка мати — така й донька. Злючки, очі блищать, словами кусають. І обидві грюкають воротами перед моїм носом.

— Мда… — бурмочу.

Опускаю погляд на свої руки — кісточки червоні, розпухлі. Ледь рухаю пальцями — відгукується болем. Але не це дратує.

Дратує те, що відчитали, як п’ятирічного. А сперечатися — фіг вийде. Бо ж права.

«Чоловіки словами…» — луною віддається в голові. Та знаю я, що словами. Тільки от коли поруч цей Руслан, у мене кулаки швидше працюють.

Юлька моя, і всяка сарана, що летить у її бік, має бути прихлопнута.

Розвертаюся до машини і сам до себе бурмочу:

— Ну все, Юлько… якщо навіть твоя мама мене терпить, значить, нікуди ти від мене не дінешся.

Сідаю в машину, грюкаю дверцятами і першим ділом дивлюся в дзеркало заднього виду.

Ну пиздець.

Губа трохи тріснула, щетина добряча і не виспаний.

— Красунчик, бляха, — бурмочу собі під ніс.

Проводжу рукою по обличчю, хмикаю.

Треба хоча б пику до ладу привести, а то мама Юльки ще вирішить — бандит. І ж хрін потім доведеш, що я просто… ревную свою Вередливу.

Заводжу мотор і знову усміхаюся.

Майбутня теща, ага. Якщо вже її погляд витримав — значить, усе, хана. Я вписався в їхню сім’ю намертво.

Грію кермо долонями, кісточки ниють, але плювати. У мене вже в голові, як увечері приїду до Юльки і…

— А там тітка Віра.

Мда-а… Вона мене пустить хвилин на двадцять, а потім додому відправить. А мені таке не підходить. Я з Юлею поруч хочу бути. Усю ніч. Завжди.

І мені сподобалося з нею спати. Дуже.

Схоже, треба щось вигадувати. Юлю до мене? А в мене вдома теж мама.

Значить?..

— Зніму окреме житло, — усміхаюся сам до себе.

Ідея шикарна. Тоді й теща не заважатиме, і моя Юлька до мене приїде. А ще краще — переїде. Назавжди.

Уявляю її обличчя від цієї новини: очі розплющені, щоки палають, руками розмахує.

«Богдане! Ти зовсім хворий?! Жити з тобою не буду!» — кричатиме.

А я її обійму, по волоссю погладжу — і вона, як кошеня, заспокоїться і вткнеться в мене.

Усмішка сама лізе на обличчя.

Але мої думки різко обриває дзвінок. На екрані — Юрій, виконроб.

Вмикаю гучний зв’язок:

— Так, Юрію.

— Доброго дня, Богдане. У нас проблемка.

Я одразу похмурнішаю, пальці сильніше стискають кермо.

— Що сталося? — голос уже жорсткий. — Я скоро буду.

— Це добре, — відповідає спокійно, але чути, що злий. — Уночі залізли. Замок на вагончику зламаний. Немає електроінструменту, зварки… і генератор потягли.

— Ясно. За п’ять хвилин буду — розберуся, — гаркаю, кидаючи телефон на сидіння.

Газую. Тепер у мене в голові тільки одне: хто, сука, поліз на мою будову.

Тримаю кермо так, що кісточки ниють ще сильніше. Ну пиздець. Учора бійка, сьогодні крадіжка. Життя в мене занадто «веселе».

Без інструменту робота стане. Без генератора — взагалі жопа, світло сюди ще не підвели.

Паркуюся, вискакую з машини. Хлопці купкою стоять біля вагончика, обличчя кислі.

Підходжу ближче — картина маслом. Замок валяється в траві, розтрощений. Дверцята перекошені. У багнюці сліди чобіт, ніби трактор пройшов.

Юрій цідить крізь зуби:

— Хлопці зранку прийшли — усе відчинене. Усередині порожньо. Шуруповерти, болгарки, дриль, кабелі… усе підчистили.

Я хмикаю. Кулаки аж сверблять.

— Красунчики… момент вибрали, блять.

Озираюся довкола. Річка поруч, позаду ліс, дорога метрів за двісті. Тут уночі хоч фуру навантажену вивозь — ніхто й не почує.

— Так, — розвертаюся до бригади. — Стояти не будемо. Юро, дзвони в оренду, беремо інструмент до вечора. Я по генератор. Щоб до обіду робота кипіла, інакше строки підуть коту під хвіст, а премії — тим паче туди ж.

— Прийняв, — киває.

— Тут, біля вагончика, — показую. — Ніхто нікуди не тиняється. Зараз подзвоню знайомому слідчому, може якийсь толк буде.

Хлопці переглянулися, відійшли вбік.

Я ще раз дивлюся на зламаний вагончик, і всередині все кипить. Хтось спеціально паскудить. Випадково стільки добра не винесуть.

Дістаю телефон, набираю Толіка.

Він бере слухавку і відразу:

— Богдане, знову твоя дівчина упорхнула?

Що він верзе? Ще цього тільки не вистачало.

— З глузду з’їхав? — гарчу. — Слава Богу, ні! У мене тут будову обнесли. Потрібна допомога. Бажано дуже терміново.

Толік на секунду притих, потім хмикнув:

— Ага… Значить, не дівчина, а інструмент. Ну давай, адресу кидай. Буду.

Кидаю геолокацію, ховаю телефон у кишеню.

Юра підходить ближче, тихо каже:

— Богдане, я оце… думаю, що не просто так. Учора хлопці бачили біля дороги білий бусик. Номери в болоті. Стояв хвилин двадцять, а потім поїхав. 

— Бусик… — повторюю, а в голові самі мати. — Значить, не просто крадіжка.

Стискаю зуби. Кому заважаю — розберуся. Але поки строки горять, і в мене немає права на нерви.

— Гаразд, — ляскаю Юру по плечу. — Ти інструмент до обіду організуй. Я генератор дістану. Толік під’їде — подивимося сліди.

Він киває, іде до хлопців.

За двадцять хвилин примчав Толік. Вилазить із машини, як завжди з кривою усмішкою: джинси, сигарета в зубах.

— Ну що, показуй театр.

Ми йдемо до вагончика — я розповідаю все, що знаю. Толік нахиляється, оглядає замок, потім землю.

— О, дивися. Шипована підошва. Свіжа багнюка. Щонайменше четверо було. Генератор одному не потягнути.

Він піднімає очі.

— Тобі хтось війну оголосив.

— Я й сам здогадався, — гарчу. — Питання: хто?

Толік усміхається, струшує попіл.

— Богдане, це ми постараємося з’ясувати. Я зараз усе організую, як треба. Але будь готовий: сумніваюся, що це звичайні гопники. Камери постав на всяк випадок.

Я примружуюся, дивлюся на перекошені двері.

— Камери будуть. Але якщо я дізнаюся, хто сюди поліз — ховатимуть без труни.

Толік хмикає, киває:

— Настрій правильний. Значить, швидко знайдемо.

Він відходить дзвонити, а я кидаю погляд на годинник. Мені б Юльку почути, хоч кілька хвилин, щоб заспокоїтися, але вона точно ще спить.

Швидко пишу їй СМС:

«Привіт, сонечко! Подзвони, як прокинешся».

— А тепер генератор, — бурмочу.