Спочатку:
На сторінку книги
Аннет зупинилася біля панорамного вікна, за яким сонце нещадно палило місто, але тут, за склом, панувала вічна весна за прайсом преміум-класу.
— Я прийшла саме вчасно, Захаре, — спокійно відповіла жінка, не дивлячись на зятя, своїм низьким оксамитовим голосом. — Раніше тут нічого було робити. А зараз повітря змінюється, наче перед великою бурею. Твоя донька вже біля порогу. І вона справді дуже поспішає з’явитися у цей світ. Як і поспішатиме жити…
— Ось правда, Анет Степанівно, припиніть ці ваші містичні штучки, — роздратовано просичав він, підходячи до неї впритул. — Тут одна з найкращих клінік у регіоні, сучасна апаратура. Тут наука, стерильність і професіоналізм. І, як ви повинні розуміти, тут не місце вашим передчуттям.
— Наука лише фіксує те, що вже відбулося, — Аннет нарешті повернула до нього голову, і Захар на мить відчув дивний, крижаний протяг, попри те, що кондиціонер працював у звичному режимі. — Твоя донька вже зробила вибір. Вона не хоче кричати, Захаре. Вона хоче все бачити. Вона приходить у цей світ не як гість, а як господиня, що повернулася додому після довгої подорожі.
Захар лише байдуже знизав плечима, хоча всередині в нього знову піднялася хвиля роздратування. Він терпіти не міг, коли з ним розмовляли загадками, і тим більше коли це робила мати дружини.
У його світі — світі великих цифр, посівних календарів і чітких банківських гарантій — кожне слово мало свою ціну і конкретне значення. А теща знову вела його якимись хитрими манівцями, заплутуючи прості речі в химерне плетиво натяків.
Він подивився на Аннет — на цю жінку, яка керувала сучасною фабрикою, але водночас здавалася йому вихідцем з іншої, якоїсь темної епохи. Її слова про «вибір» і «господиню» звучали для нього як шум перешкод у рації — дратували, але не мали жодного сенсу для реальної справи.
— Знаєте, Аннет, — Захар поправив манжет своєї дорогої сорочки, і цей жест був сповнений холодної зверхності. — Ви талановитий фармацевт, і я поважаю те, що ви робите для людей. Але ваші метафори... вони надто складні для людини, яка звикла рахувати врожай у тоннах, а не в символах. Ви кажете про минуле, а я бачу лише майбутнє. І в цьому майбутньому моя донька буде вільною від усіх ваших привидів.
Він відвернувся до вікна, демонструючи, що розмову закінчено. Захар був щиро переконаний: будь-яке «червоне чорнило» можна змити гарним антисептиком, а будь-яке прокляття — перебити потужним фінансовим вливанням. Він ще не знав, що деякі манівці долі неможливо обійти чи об’їхати навіть на найсучаснішому позашляховику.
Минуло ще близько двадцяти хвилин, які для Чортополоха здалися вічністю. Він намагався переглядати документи в планшеті, але цифри розпливалися перед очима, і він закинув це дурне діло.
Раптом з-за дверей операційного блоку почулася якась дивна метушня. Крик Ярини — різкий, сповнений болю й водночас якогось первісного торжества — на мить змусив Захара забути про елеватори й відсотки. Він смикнувся вперед, але Аннет, навіть не поворухнувшись, різко мовила:
— Стій! Зараз вона вдихне цей світ. Перший ковток завжди найгіркіший.
У коридорі запала така тиша, що було чути, як у скронях скажено б’ється жилка. І ось, нарешті, пролунав звук. Але це був не той очікуваний, пронизливий плач дитяти, який зазвичай сповіщає про появу нового життя. Це був короткий, різкий і глибокий вдих.
Наче доросла людина, що довго перебувала під водою, нарешті випірнула на поверхню й пожадливо заковтнула повітря. А потім — чомусь знову тиша. Глуха, незвична тиша, від якої тому самому професору Ковальському, який горловою клявся Чортополохам, що все буде добре, всередині блоку стало на мить не по собі.
За мить двері відчинилися, і вийшла акушерка. Вона була професіоналом з тридцятирічним стажем, але зараз її руки ледь помітно тремтіли, коли вона знімала маску.
— Пане Захаре… Вітаємо. Дівчинка. Три сімсот. Показники в нормі, але…
— Чому вона мовчить? — Захар відштовхнув жінку й майже влетів у палату, куди вже ввезли прозорий кювез.
