Спочатку:
На сторінку книги
Глава 23. Очікування хижака… (23.1)
Сонце вже давно перевалило за полудень, а тіні від високих стрільчастих вікон панського кабінету почали видовжуватися, наче гострі чорні голки, що прошивали розкішний перський килим. Ян Войцехівський не знаходив собі місця. Він міряв кроками простору залу, оббиту темно-червоним оксамитом, і кожен його крок йшов глухою луною по дубовому паркету.
На масивному столі, інкрустованому перламутром, хололо дороге угорське вино, а поруч, наче вирок, лежала та сама червона стрічка, яку він підняв з ярмаркового пилу. Вона була м’ятою, брудною, але все ще зберігала примарний запах лісових трав, що виводив його з рівноваги.
Він чекав, що вона прийде сама, ще чекав, змушуючи себе заспокоїтися. Але кожна хвилина очікування розпікала його гординю, наче ковальське горно. Він чекав на ту, що вчора посміла вирвати руку. На ту, чиї очі кольору грози заповнили всі його сни, витіснивши звідти навіть привидів минулого.
— Катерино! — гаркнув пан, і на поріг миттєво вислизнула молода покоївка, яка наче тільки й чекала, поки він її покличе.
Дівчина була з тих, кого Ян тримав при собі саме для таких годин: “кішка”, яка знала кожен шматочок його тіла і кожну примху його важкого характеру. Її сорочка була навмисно розстебнута на один ґудзик більше, ніж дозволяла пристойність, відкриваючи спокусливу улоговинку між високими дівочими грудьми, що здіймалися від швидкого подиху.
— Кликали, пане? — вона присіла у глибокому, майже зухвалому поклоні, затримавшись у ньому так, щоб Ян міг досхочу намилуватися білизною її шиї.
— Де вона? Чому на вигоні порожньо? Чому ніхто не піднімається до брами? — Ян підійшов до неї впритул, схопив за підборіддя й різко закинув її голову назад, зазираючи в очі.
— Хто, пане? Та лісова дикунка? — Катерина тонко, майже по-зміїному посміхнулася. — Може, забарилася з ковалем у стодолі. Кажуть, він міцно її тримає за стан, не хоче відпускати до панських рук. Може, мені розрадити ваше чекання? Ви ж знаєте, я вмію бути кращою за будь-яку селянську кішку... Я знаю, як втихомирити ваш гнів...
Ян відштовхнув її з такою силою, що дівчина ледь втрималася на ногах. Сьогодні звична, передбачувана хтивість Катерини викликала в нього лише огиду. Йому не потрібна була жінка, яка сама просилася до нього, яка знала ціну кожного свого стогону. Йому потрібен був той дикий, первісний супротив, який він відчув у молодій відьмі Маріці.
Він знову підійшов до вікна, дивлячись на село, що розпласталося внизу, наче беззахисна істота. В пам'яті, розбурханій вином і хіттю, почали спливати образи інших жінок, яких він “приручав” за ці роки вимушеної самотності.
Згадав доньку пасічника, Маланку. Її привезли до нього вночі, загорнуту в рядно, три роки тому. Вона кричала так, що сови розліталися з вежі, а пальці її дряпали стіни, зриваючи нігті до крові. Але коли він притиснув її до важких атласних простирадл, коли його вага розчавила її супротив, крик перетворився на приглушений хриплий стогін втіхи.
Йому згадався солодкий нудотний запах меду, що йшов від її шкіри, і те, як вона здригалася під ним, наче поранена птаха, поки не обм'якла, назавжди втративши блиск у очах. На ранок дівчина пішла, не дивлячись на нього, а за місяць вийшла заміж за якогось вдівця, ставши мовчазною, наче камінь.
Була й Ганна, молода дружина старостиного помічника. Та не кричала. Вона прийшла сама, з високо піднятою головою, щоб виторгувати волю для чоловіка, якого спіймали на крадіжці панського дуба. Ян пам'ятав, як повільно вона знімала свою важку вовняну плахту, розв’язувала крайку, дивлячись на нього з такою холодною ненавистю, яка розпалювала його дужче за будь-яку ніжність.
Він брав її грубо, на підлозі біля каміна, насолоджуючись тим, як вона закушувала губи в кров, аби не видати жодного звуку слабкості.
“Усі вони врешті-решт здаються, — думав Ян, відчуваючи, як у паху розливається знайомий, пульсуючий жар. — Ламаються, як сухе дерево під чоботом. І ця зламається. Приповзе, благатиме про милість для свого коваля…”
