Спочатку:
На сторінку книги
Глава 8. Вдома у Чортополохів (8.1)
Маєток Чортополохів у Кам’янці-Подільському зустрів їх урочисто, наче якусь середньовічну процесію. Беззвучно розчахнулися величезні ковані ворота з хитромудрим сплетінням літер «О.Ч.», пропускаючи кортеж на територію, де кожен кущ ялівцю був підстрижений під лінієчку, а білий гравій на доріжках хрустів так самовпевнено, наче розповідав про свою вартість за квадратний метр.
Це було їхнє родове гніздо, збудоване на віки, — суміш подільського каменю, італійського мармуру й незламної волі господаря, яку він прищепив і своєму сину.
На широкому ґанку, оздобленому важким гранітом, чекав сам голова родини — п’ятдесятитрирічний Олександр Чортополох. Він стояв, заклавши руки за спину, кремезний чоловік із кущуватими бровами кольору стиглого жита й світлими очима, в яких зазвичай співрозмовники бачили лише цифри врожайності.
Поруч із ним завмерла його дружина Дарія — жінка, яка за кілька десятиліть шлюбу навчилася бути «тихою гаванню» для свого деспотичного, проте справедливого чоловіка, але насправді тримала в руках усі невидимі нитки домашнього затишку.
— Ну, нарешті! — Олександр зробив крок назустріч синові, і його голос розкотився двором, наче грім. — Показуй мою козачку! Давай сюди спадкоємицю!
Захар обережно виніс люльку з машини. Але як тільки він ступив на землю маєтку, простір навколо наче напружився, як струна. І це напруження відчули всі, хто опинився на цю мить поряд з дитиною. І не тільки відчули…
На задньому дворі, біля стаєнь, раптом несамовито заіржав Грім — улюблений вороний жеребець Олександра, чистокровний араб, якого боялися навіть досвідчені конюхи.
Кінь вирвався з рук хлопця, що його вигулював, і завмер біля огорожі, витягнувши шию в бік немовляти. Чортополох старший зреагував миттєво, повернувшись у бік тварини з готовністю його перехоплювати, та Грім не біснувався — він заціпенів у глибокому, майже покірному поклоні, поставивши одну ногу на коліно й важко сопучи обома ніздрями, з яких у повітря вилітали хмарки гарячої пари.
— Що це з ним? — Олександр насупився, здивовано позираючи на коня. — Чогось злякався? Від немовляти ж запаху клініки немає, я нічого не чую…
Та на цьому дива не припинилися. Барон, величезний англійський мастиф, який зазвичай за кілометр попереджав гавкотом про наближення будь-кого, раптом замовк, наче забув, як гавкати.
Він повільно підійшов до Захара, але не обнюхав люльку, як зробив би інший пес зі звичайної цікавості. Він сів поруч, притиснувши вуха до масивної голови, і почав тихо, майже молитовно скавуліти, наче вітав королеву, що повернулася з багатовікового вигнання.
А зверху, з різьбленої балюстради другого поверху, на них дивився мейн-кун Агат — розкішний димчастий кіт, який взагалі ігнорував існування людей. Зараз він вигнув спину дугою, і його шерсть стала дибки, хоча в жовтих очах світилася не агресія, а якийсь дикий, первісний захват.
Тварини, яких у дворі вистачало, всі поводилися доволі дивно, на що звернули увагу господарі. Тим часом Маленька Марія розплющила очі. Вона не дивилася ні на діда, який намагався зазирнути в люльку, ні на бабусю, що вже простягала до немовляти руки.
Її погляд був спрямований кудись крізь них, у ту точку, де тварини завмерли в німому діалозі. Дівчинка ледь поворухнула маленьким пальчиком, і Грім біля стайні миттєво заспокоївся, а потім відійшов углиб денника, наче отримав чіткий наказ «вільно».
Аннет, яка вийшла з другої машини, спостерігала за цим видовищем із ледь помітною, майже переможною посмішкою. Вона бачила те, чого не помічали інші: невидимі золотаві нитки, що тяглися від немовляти до кожної живої істоти в цьому дворі.
Без слів вона знала: ця дівчинка не просто приїхала додому, вона вже позначила свою територію. І їм усім доведеться з цим жити…
