Спочатку:
На сторінку книги
22.2.
Ян повільно обвів поглядом класну кімнату. Півтора десятка дівчат затамували подих, не зводячи з нього очей в очікуванні на його посмішку, але юнак залишався серйозним. Коли він дивився на хлопців, що принишкли на задніх партах, ті мимоволі напружилися. Це був погляд не учня, а воїна, який оцінює поле майбутньої битви. І вони це відчули, хоч кожен інтерпретував по-своєму.
— Я приїхав із Варшави, — голос Яна прозвучав низько, з легким, ледь вловимим акцентом, який робив його говірку оксамитовою. — Спочатку батько наполягав на школі при посольстві, але там дуже ізольований світ. Мій рід має глибоке коріння на цій землі, і я хочу відчути її ритм без посередників. Хочу знати людей, з якими будуватиму майбутнє.
«Ми вже готові будувати з тобою майбутнє!» — майже прокричала поглядом Ліза, поправляючи надто скромне декольте, бо на навчання у відвертому одязі ходити заборонялося правилами ліцею.
— Яне, подивимося... — вчителька озирнулася на заповнений клас. — Вільних місць майже немає... О, Маріє, біля тебе ж вільно? Яне, сідай до Марії Чортополох. Це середній ряд, третя парта.
По класу прокотилося протяжне колективне зітхання. Ліза ледь не прикусила язика від образи — опинитися поруч із таким хлопцем було головним призом року, і він дістався цій дивній Чортополох, яка вічно мовчить, тримається осторонь і від якої пахне якимись травами, а не французькими парфумами.
Марк на задній парті теж скривився.
Ян повільно рушив між рядами. Кожен його крок відгукувався в скронях Марії глухим ударом серця. Він зупинився біля її парти, відсунув стілець і мовчки сів, коротко кивнувши їй на знак привітання. Від нього пахло дорогим парфумом, у якому її чутливий до ароматів ніс вловив нотки кедра й дикої хвої, і чимось ще, що не мало назви, але викликало в Марії почуття небезпечної спорідненості.
Новий однокласник на неї не дивився. Він узагалі ні на кого в класі не дивився. А просто поклав на стіл шкіряну папку, і на його пальці Марія знову побачила той самий срібний перстень, що був у нього й під час візиту до матері. Сонце з вікна влучило у герб Войцехівських, і на стіні затанцював гострий сонячний зайчик, схожий на блиск шаблі.
— Ось ми й знову зустрілися, Маріє, — почула вона його тихий голос.
При цьому Ян на неї не дивився, але вона відчула, як він напружився поруч. Його плече було лише за кілька сантиметрів від її.
Ці прості слова нового сусіда по парті прозвучали настільки двозначно, що дівчина пересмикнула плечима, не розуміючи причини свого роздратування.
А потім щось змусило її повільно повернути голову. Коли їхні погляди зустрілися вдруге, час у класі просто зупинився, і їх знову прошило наскрізь. Причому така реакція зовсім не була схожою на якийсь там початок підліткового захоплення.
Це був удар пам’яті, такий потужний, що в Марії перехопило дихання. Вона знову бачила ті самі очі, що дивилися на неї крізь вогонь, але тепер у них була інша глибина — не каяття, не задоволення собою, а обіцянка.
Хоча… ну який вогонь? Звідки? Що за маячня знову лізе їй у голову?
“Що ти тут робиш? — думала вона, намагаючись не тремтіти. — Ти прийшов зробити те, що колись не встиг? Чи ти сам не розумієш, яка сила змусила тебе сюди прийти?”
Зрештою, так і не додумавшись ні до чого путнього, Марися вирішила, що повинна обов’язково порадитись з Аннет. Бабуся, а заодно їхня сімейна ворожка точно підкаже щось таке, що має її заспокоїти й пояснити незрозумілу реакцію на цього хлопця.
Отже, після школи треба обов’язково поговорити з Аннет…
