45.3.
Вона хотіла б мати силу крикнути йому через ці товсті стіни, через усе прокляте підземелля: “Живи! Зненавидь мене, забудь, зітри з пам’яті! Знайди іншу, народіть з нею дітей, смійся! Бо якщо ти теж не житимеш, моя смерть буде марною…”
Але вона знала Данила. Він був однолюбом, як старий вовк. І ця вірність тепер стане його карою. Без неї його сила перетвориться на руйнування. Кузня замовкне, а на її місці виросте лише чорна невблаганна ненависть.
Юна жінка згадувала дрібниці, які раніше здавалися нічим, а тепер — найвищим блаженством. Запах хліба, що розноситься селом у суботу, коли господині його печуть. Холодну росу під босими ногами на світанку. Смак лісової суниці, розчавленої на язиці. Те, як вечірнє сонце сідало за скелі каньйону, забарвлюючи Смотрич у золото, від якого боліли очі.
Вона прожила так мало. Сімнадцять весен — це лише мить для вічності, лише один подих. Але для неї це було все життя. Вона згадала свій перший танець на Купала, коли вона вперше відчула на собі чоловічий, а не просто дружній, погляд Данила. Згадала той день, коли вони разом ходили у ліс і мріяли про власну хату біля млина, де ніхто не заважав би їм бути щасливими.
Тепер замість хати буде високий сосновий стовп. Замість весільного бенкету — улюлюкання натовпу й сухий тріск сухостою.
— Невже це все, Господи? — запитала вона, дивлячись у темну стелю, де не було зірок. — Невже я народилася лише для того, щоб стати попелом під ногами того, хто вважає себе Богом на цій землі?
Вона згадала свій плювок у обличчя пана. У цю мить дівчина знову відчула ту саму дику первісну гордість. Це був єдиний момент за останні дні, коли Маріка була по-справжньому вільною. Ян забрав її тіло, він принизив її плоть, але він не зміг з’їсти її душу. Він боявся її і саме тому знищував, щоб іншим не хотілося повторити її бажання жити щасливо. Бо в його розумінні вони не мають права на щастя без його на те волі…
Навіть тепер, сидячи в золоті й оксамиті, шляхтич боявся цієї дівчини, що зараз лежала, згорнувшись калачиком, у ямі. Бо вона знала про нього правду, яку він сам від себе ховав.
Ближче до ранку Маріка затихла й забилася останнім коротким сном. Біль відступив, залишивши по собі дивну прозору легкість. Вона зрозуміла, що більше не боїться вогню. Вогонь — це лише швидка мить болю, остання межа, а потім буде світло. Там, за завісою диму, не буде панів, не буде кайданів, не буде сорому. Там вона нарешті зможе зітхнути вільно.
Вона почала пошепки наспівувати стару колискову, яку колись співала їй мати. Її голос, слабкий, хриплий, але мелодійний, заповнив тісну камеру:
— Ой, ходить сон коло вікон... А дрімає біля віку...
Вона уявила, що цей голос просочується крізь камінь, летить над каньйоном, залітає в кузню, де, як вона думала, Данило готується до бою, торкається щоки матері, гладить сиве волосся баби Ганни.
— Я не згорю, — прошепотіла вона, коли почула перший, глухий удар мідного дзвона на костелі. — Я стану вітром. Я буду всюди, де ви є.
І Марія, прозвана в народі Чорною, випрямилася, наскільки дозволяла висота стелі. Коли важкі двері нарешті відчинилися і гайдуки увійшли, щоб вести її на площу, вони побачили не зламану жертву, а жінку, чий погляд був спрямований далеко за межі цього світу.
Вона не просто їх не боялася, дівчина показувала це усім своїм єством, готова прожити останні миті свого життя так, щоб ще більше дошкулити хтивому панові…
