Спочатку:
На сторінку книги
9.2.
Гайдук, зрозумівши погляд господаря, опустив руку, а Ян Войцехівський вперше опустив погляд. До цієї миті дівчина була для нього чимось на кшталт частини нічного пейзажу, тінню біля сільського хлопця. Але тепер, коли світло смолоскипа впало прямо на її обличчя, він наче наткнувся на невидиму стіну. Очі кольору передгрозового неба дивилися на нього з такою сумішшю виклику, болю і дикої гідності, що він на мить забув, як дихати.
На нього дивилася дівка, зовсім не схожа на заляканих селянок, які ховали очі, коли він проїжджав повз них. У цій поставі, у цьому розкиданому по плечах темному волоссі було щось первісне, стихійне. Вона здавалася частиною лісу, поля, лугу, яку неможливо вписати в його панські реєстри.
Їхні погляди перетнулися лише на мить, але ця мить розтяглася для обох у нескінченність. Ян відчув, як по спині пробіг холод. Він різко відвернувся, стиснувши зуби так, що на щелепах заходили жовна.
— Гони! — крикнув він, вдаряючи коня острогами так люто, наче тікав від самого себе.
Вершники зникли в темряві сільської дороги так само швидко, як і з'явилися. На подвір'ї залишився лише густий запах кінського поту, пил і Данило, який до хрускоту в суглобах стискав кулаки, дивлячись услід панові з німою ненавистю.
…У маєтку Ганну, яка ледь не простяглася на землі, коли її грубо зіштовхнули з коня донизу, зразу відправили у покої молодого шляхтича. Маєток зустрів її холодним мармуром, ароматом воскових свічок і запахом дорогих ліків, які нічим не допомагали хлопчику. Крізь марення маленький Стась вигукував якісь уривчасті слова, його шкіра була сухою й гарячою, як розпечене на сонці каміння.
Стара знахарка, не звертаючи уваги на розкіш навколо, відразу впала біля ліжка навколішки. Вона повністю ігнорувала присутність Яна, який стояв за її спиною, важко й часто дихаючи. Ганна приклала вухо до худеньких грудей хлопчика, потім торкнулася тоненької дитячої ручки, де калатав пульс.
— Чорна жовч у крові, — прошепотіла вона так тихо, що Ян мимоволі нахилився ближче. — Вогниця-лихоманка. Ще б година — і маленьке серце не витримало б, розірвалося б від напруги.
Далі вона діяла звично. Це означало чітко й швидко, наче на полі бою. Стара змусила слуг принести холодної води з глибокої льодовні, розчинила в ній свою темну настоянку і почала обтирати тільце дитини, безперестанку нашіптуючи прадавні слова, що здавалися старшими за цей кам’яний маєток і весь рід Войцехівських.
Потім, обережно розтиснувши зуби хлопчика срібною ложкою, вона влила йому в горло три краплі рідини, що пахла болотом, медом і якоюсь гіркою таємницею.
Ян так і стояв нерухомо, вчепившись руками у спинку важкого крісла. Він бачив, як після маніпуляцій цієї «дикої старої» переривчасте, свистяче дихання сина почало вирівнюватися. Жар поступово відступав, натомість на лобі Стася виступив дрібний холодний піт. Хлопчик востаннє здригнувся і заснув, уперше за останні три доби глибоко й спокійно.
— Житиме, — коротко кинула Ганна, важко й болісно підводячись із колін. — Даватимете по ложці оцієї настоянки на кожному сході сонця. Через п’ять днів на ноги встане, наче й не було нічого. Але глядіть, пане: життя за життя... те, що ліс дарує, він колись і забере.
…Передбачення старої баби Ганни Галаганихи справдилося. Станіслав Войцехівський одужав так швидко, наче хвороба була лише поганим сном, який розвіявся з ранковим туманом. Вже за тиждень він бігав по саду, ганяючи птахів і дзвінко сміючись, зовсім забувши про ті дні, коли смерть у чорному балахоні стояла біля його балдахіна.
Але Ян Войцехівський не забув. Він сидів у своєму кабінеті довгими годинами, перед ним стояв келих дорогого вина, до якого він ледь торкався. В його голові, наче нав'язливий мотив, знову й знову прокручувався один і той самий кадр: спалах смолоскипа, дике волосся, що пахне димом, і очі кольору грози, які дивилися на нього без страху. Він врятував сина, але відчував, що ненароком сам потрапив у капкан, про існування якого раніше ніколи не знав.
Вперше у житті Ян хотів чогось, що йому не належало ні за правом власності, ні якимись паперами шляхтича. І це бажання палило його зсередини сильніше за будь-яку лихоманку, перетворюючи кам’яне серце пана на сірий отруйний попіл. Його налигачем тягло до тієї хати під лісом. І цього разу йому були потрібні зовсім не ліки.
Відчувала це й баба Ганна. Не знала вона тільки одного: як довго пан опиратиметься своєму неправедному бажанню…
