Спочатку:
На сторінку книги
46.2.
Аннет, для певності накинувши на голову ще й каптура, повільно розкладала на столі старі, затерті до блиску карти. Вона дивилася на Ельжбету і бачила не просто дружину дипломата, а жінку, чий рід триста років тому виніс вирок її крові. І тепер Войцехівська прийшла до неї по допомогу! Але відьма не має права мститися, якщо не хоче втратити свій дар…
Водночас ворожка не могла сказати ту правду, яку бачила і без карт. Що її син скоро… а її внучка вже носить у собі плід їхньої фатальної пристрасті. Вона мала захистити онуку, навіть якщо для цього доведеться брехати в очі смерті.
— Ви шукаєте винних там, де є тільки розплата, пані, — трохи зміненим голосом почала леді А. — Ваш син не віддаляється, він просто повертає борги, про які ви забули або ніколи не знали. Але будьте обережними: вогонь, який ваш чоловік розпалює навколо чужих полів, спалить ваш власний дах. Ваш рід шукає золото в цій землі, а знайде залізо і холодну воду.
— Ви про ту дівчину? Про цих агромагнатів? — Ельжбета подалася вперед, і її пальці вп’ялися у край столу. — Вона — відьма? Вона приворожила мого Яна? Я відчуваю від неї таку силу, що мені хочеться тікати. Чи то її баба відьма і все зробила, щоб було так, як хоче та клята дівка, яка крутить моїм сином, як циган кіньми?! Проклята країна з проклятими людьми!
Аннет, почувши таке про себе саму, не дозволила собі навіть натяку на реакцію, довге життя і різні клієнти давно навчили її тримати обличчя в будь-якій ситуації, що б вона не почула під час сеансу.
— Вона — тільки дзеркало, — відрізала Аннет, різко збираючи карти в колоду. — Ви бачите в ній лише власну ненависть. Йдіть. Ваше майбутнє вже написане чорнилом, яке не висихає. Бережіть сина у травні, пані, бо червень він може зустріти вже не з вами…
— Тобто? — перепитала відвідувачка. — Що з ним буде? Куди він поїде? З цією дівкою?! А що буде з божевільною ідеєю чоловіка прибрати до рук землі, котрі він вважає родовими?!
— Я все сказала! — не витримала ворожка. — Вам ще потрібно навчитися чути інших, а не тільки себе…
Коли розгнівана Ельжбета, яка не змогла вибити з ворожки більше жодного слова, пішла, Аннет, провівши “гостю” до дверей, стомлено зняла перуку й важко опустилася на стілець. Її пальці мимоволі потягнулися до колоди знову. Вона мала знати точно. Для себе. Для Марисі.
Відьма, заплющивши очі, поцілувала колоду і повільно, одну за одною, витягнула три карти. Випали старші аркани: “Місяць”, “Вежа” і “Лицар Дисків”.
— Вежа падає... Ян не втримається, — прошепотіла вона, і по її щоці скотилася сльоза. — Але ось він... Лицар. Земний, важкий, надійний. Це її Данило, коваль, якого тоді ледь вберегли від вірної смерті. Він простягне руку. Він підхопить її біля самої прірви. Слава всім богам, вона не залишиться одна, і проросте зернина, посіяна ним…
Поки Аннет вела прийом як ворожка, Марія якраз вийшла з приватної клініки на околиці міста, похитуючись, наче від удару кулаком у сонячне сплетіння. Сонце засліплювало очі, люди кудись поспішали, а вона стояла, притулившись до холодної стіни будівлі, й відчувала, як світ навколо неї розсипається на дрібні шматки. В її сумці лежав висновок УЗД. Сім тижнів. Сім тижнів нового життя, яке стало смертним вироком для її спокою. Що тепер буде? Як вона пояснить це батькам? І чи допоможе Аннет упоратись із… цим?
