Спочатку:
На сторінку книги
44.3.
— Вона знає, Яне... Мама все знає, — прошепотіла Марися, втикаючись обличчям у його светр, що пах зимою і його тілом. — Назвала мене зрадницею. Сказала, що батько мене зненавидить. Вони розлучать нас, Яне. Завтра вони відвезуть мене звідси, і я ніколи більше не побачу твого обличчя...
Він міцно притиснув її до себе, ніби намагався сховати від усього світу, щоб захистити від неминучого. Марися відчувала, як шалено б’ється його серце — важко й розпачливо, в унісон із її власним страхом. В очах хлопця запеклася та сама фатальна рішучість, яка століттями штовхала чоловіків його роду на безглузді дуелі й відчайдушні вчинки: коли гонор і пристрасть стають дорожчими за саме життя.
— Ніхто тебе не забере. Клянуся. Нехай вони подають свої позови, нехай кричать про реституції й борги. Ти — моя, Марієчко. І якщо цей світ хоче війни між нами, він її отримає. Але сьогодні... сьогодні є тільки ми.
Він почав цілувати її — спочатку очі, потім чоло, губи. Його поцілунки були гіркими від її сліз і солодкими від адреналіну. У цю ніч вони були як двоє приречених, що зачинилися в замку, навколо якого вже розклали вогнища. Коли вони опинилися в спальні, Марися раптом зупинила його руку. Вона подивилася на нього так, наче бачила крізь усі перепони часового простору.
— Я не хочу більше берегтися, Яне. Я не хочу тримати дистанцію між нами й майбутнім. Я хочу, щоб від нас залишилося щось справжнє, перш ніж вони все зруйнують. Того… сьогодні все буде по-справжньому…
І тієї ночі вони вперше відкинули всі “можна” і “не можна”. Це було актом вищого саботажу проти волі батьків. Марія впивалася пальцями в його плечі, відчуваючи, як кожна секунда їхньої близькості стає цеглою в стіні, яку не проб’є жоден суд. Вони кохалися з відчаєм людей, що стоять на краю прірви, і Ян віддавав їй усе — свою ніжність, свою лють, свою кров. Свого майбутнього сина…
Їхні тіла переплелися в єдиному пориві, який змивав страх, заборони й майнові суперечки їхніх сімей. Це було не просто коханням двох молодих людей — це було бунтом самої природи проти штучних людських кордонів, де древня пристрасть ставала сильнішою за закони, суди й батьківські прокльони, що лишилися десь там, за зачиненими дверима спальні.
У цей самий час, за сотні кілометрів, у старій хаті в Кульчиївцях, Аннет Степанівна підійшла до вікна. Вона не запалювала лампи, лише місячне світло, що відбивалося від снігової доріжки, сріблило її обличчя. Стара відьма раптом завмерла, притиснувши руку до серця. Вона відчула, як повітря в кімнаті загусло, а простір навколо наче натягнувся, як струна.
Старі стіни хати, здавалося, затамували подих разом із нею, а за вікном на мить ущух лютневий вітер, залишаючи по собі майже містичну дзвінку тишу. Аннет заплющила очі, вслухаючись у прадавній гул землі під снігом, яка пам’ятала і королівські указки, й шляхетську кров, і селянський піт, а тепер приймала нову таємницю.
Вона бачила це внутрішнім зором: як тонка золота нитка долі, що тягнулася крізь триста років болю, нарешті зав’язалася у вузол. Вона відчула зародження нового життя — крихітну іскру, яка щойно спалахнула в темряві, під серцем її онуки. Життя, яке було незаконним за всіма людськими мірками, але священним за законами роду.
— Ну от і все, — прошепотіла Аннет, дивлячись на засніжені яри, де колись горів вогонь. — Неймовірно, але колесо зробило свій оберт. Тепер весну не зупинити. Але має бути рівновага... і вогонь має забрати своє. Та він устиг залишити корінь…
