Спочатку:
На сторінку книги
50.3.
Дівчина бачила його крізь розтріскане лобове скло. Він бив кулаками в заклинені двері, його обличчя було залите кров’ю, а в очах плескався той самий жах, який вона бачила у своїх кошмарах про минуле. І саме в цю мить, коли вона вже була готова кинутися до нього, попри біль і ризик, повітря навколо неї згустилося.
Запах горілих дров став таким нестерпним, що дівчина зажмурилася. Перед очима, наче кадри старого кіно, пронеслися старі Кульчиївці. Й вона згадала все…
Як цей самий чоловік, у дорогому оксамиті, стояв на пагорбі й дивився, як вогонь підбирається до її ніг. Тоді він не пожалів її — вагітну, знесилену тортурами, які сам же й вигадував для неї, щоб зламати, зробити своєю лялькою.
Він стояв і чекав, поки вона перетвориться на попіл, аби його гонор був задоволений.
І Марія завмерла. Її рука, що вже тягнулася до машини, опустилася.
— Маріє! — гукнув Ян, і в його голосі було стільки благання, що серце сучасної Марії ледь не розірвалося.
Як же вона кохала його! Вона чекала від нього дитину. Але та, інша Марія всередині неї, чий крик затих триста років тому, бо її тіло поглинув вогонь, нарешті розплющила очі.
Дівчина звелася на ноги й підійшла ближче. За п'ять кроків від машини зупинилася. Ян був притиснутий кермом, його ноги затиснуло деформованим металом. Скло було вже розбите, він дивився на неї, і в його очах була надія.
— Марі... допоможи... двері заклинило... витягни мене… Дзвони рятувальникам… Роби хоч щось! Наша дитина… Заради неї!
Але вона просто стояла й дивилася, як у цьому вогні згорає її кохання. Те кохання, яке вона дозволила собі у цьому житті. Як же це… боляче…
Він з жахом дивився на кохану і не розумів, чому вона заклякла на місці й не робить нічого, щоб йому допомогти. Чому її руки, які ще вранці ніжно перебирали його волосся, тепер нерухомо висять уздовж тіла. Марія здавалася кам’яною статуєю на тлі розпеченого асфальту.
І раптом перед його очима простір почав викривлятися. Полум’я, що лизало капот машини, змінило колір — з яскраво-оранжевого воно стало густо-червоним, майже чорним у серцевині. Світ навколо Яна почав стрімко розмиватися: зник шум далекої траси, зник запах паленої гуми. Натомість у вухах залящав дикий нелюдський регіт натовпу, а ніздрі забило смородом смоли й сухих грабових дров, щойно охоплених вогнем.
Ян здригнувся, але не від болю. Його свідомість наче роздвоїлася. Він усе ще бачив сучасну Марію в білій випускній сукні, але крізь її силует проступила інша постать — дівчина з обличчям Марії, але в грубій полотняній сорочці, прикута ланцюгами до стовпа. Її волосся було обпалене, а в очах... в тих очах було стільки муки, що він мимоволі закричав, закриваючи обличчя руками.
І тоді він згадав. Усе згадав…
Це був не сон. Це був спогад, що виринув із самої глибини його заплямованої кров’ю душі. Він згадав, як стояв на пагорбі в оксамитовому кунтуші, витираючи спітніле чоло шовковою хустиною. Він згадав той холодний азарт: “Чи довго вона кричатиме? Чи визнає силу шляхтича перед смертю?”
Він згадав, як власноруч кинув перший смолоскип, бо вона відмовилася перед смертю цілувати край його одягу.
— Маріє… це ти… — це ім’я зірвалося з його губ уже не як благання про допомогу, а як запізніле на триста років визнання вини. І каяття…
Він подивився на неї знову. Тепер Ян розумів цей її погляд. Це була зовсім не жорстокість. Це була справедливість. Вона не просто стояла — вона завершувала ритуал, який він сам розпочав тоді, коли панував у Кульчиївцях, які хотів повернути їхній родині батько. Кожна іскра, що зараз летіла йому в обличчя, була відлунням тієї давньої палайки. Того клятого вогню, який він розпалив для неї своїми руками… Він убивця, раптом зрозумів Ян. Її вбивця.
І Ян раптом перестав битися в скло. Його тіло обм’якло, а на обличчі з’явилася дивна, майже спокійна посмішка людини, яка нарешті зрозуміла свій вирок. Він притиснув долоню до розпеченого скла, прощаючись не з життям, а з нею — тією, котру він убив колись і котру любив зараз, але не зміг втримати.
— Прости, якщо зможеш… Збережи сина… — прошепотів він, і ці слова потонули в гуркоті чергового вибуху.
