Спочатку:
На сторінку книги
16.2.
Поки молоді люди борсалися у своїх здогадках, Аннет Степанівна у Кам’янці-Подільському спокійно заварювала чай із трави, яку збирала власноруч. Вона знала все. Вона бачила, як над її фабрикою й над долею її онуки збираються хмари, які не обіцяють цілющого дощу, лише нищівні блискавки.
Аннет взяла в руки стару, ледь пожовклу фотографію своєї доньки Ярини й маленької Марисі. Її очі світилися тим самим холодним, неземним вогнем, що і в онуки.
Вона знала, що Кіндрат Коваль — це не просто успішний бізнесмен, а прямий нащадок того самого мельника, чия любов і кров тоді змішалися з попелом у Кульчиївцях. Вона знала, що Кшиштоф Войцехівський привіз сина Яна у Київ зовсім не через дипломатичну кар’єру, а тому, що поклик крові й невикуплений гріх предків тягнув їх назад на ці землі, як магніт.
— Колесо почало свій новий оберт, — тихо нагадала Аннет сама собі, дивлячись на синє полум'я газової конфорки. — Цього разу зерно інше. Марися — вже не та беззахисна перед обставинами дівчина з минулого життя. Вона має силу, яку я по краплі вирощувала в ній з першого її крику. І я зараз не така беззахисна, як тоді перед панами…
У неї задзвонив телефон. Це був Захар. Зять телефонував їй рідко, але зараз він був збуджений, з азартом розповідав про нові контракти з Ковалем і про те, що Марія і Данило «мають неймовірний вигляд разом, наче створені одне для одного».
— Захаре, — холодно перервала його Аннет, навіть не потрудившись дослухати чергову фразу до логічного кінця. — Зупинися. Ти думаєш, що будуєш велику імперію, але ти лише носиш каміння для будівництва власної в’язниці. Не зближуй їх силоміць. Робити цього не треба, принаймні зараз… Вони… самі знайдуть одне одного тоді, коли це буде найбільше потрібно.
— Мамо, ви знову починаєте говорити своїми загадками! — роздратовано кинув Захар у слухавку. — Це бізнес! Це майбутнє нашої доньки! Данило — найкращий партнер, якого тільки можна уявити, це стабільний капітал. А Войцехівські, з якими варто дружити, — це наші прямі двері в європейські кабінети. Все складається просто чудово!
— Ідеально складаються лише сухі дрова для великого багаття, Захаре, — не витримала Аннет і, не чекаючи відповіді, вимкнула зв'язок.
Вона підійшла до своєї старої шафи, дістала важку книгу в шкіряній палітурці — ту саму, яку жінки її роду ховали поколіннями під страхом смерті. На одній зі сторінок був малюнок, зроблений вугіллям: два чоловіки тримають за руки жінку над прірвою. Рука одного — у білому пилу борошна, рука іншого — у темних плямах крові.
— Один здатний дати їй життя і спокій, інший — смерть і вічність, — прошепотіла Аннет. — Але в цьому столітті Марія сама вирішить, кому з них віддати свою душу й серце. І я боюся, що вона вибере не того… Бо така природа любові, яка не встигла згоріти до кінця.
Того вечора Марія в пентхаусі нарешті заснула. Їй знову снився старий млин. Але він крутився не від того, що на його лопаті падала вода. Його крутила сила її власного гніву й пам'яті. Молодий мельник, якого вона час від часу бачила ще й ковалем, стояв біля важких жорен і кликав її, простягаючи руки.
А інший… інший був в одязі пана. І він стояв у густій темряві, тримаючи в руках той самий срібний перстень із гербом Сліпого Ворона, який сяяв так яскраво, що засліплював зірки на небі.
— Прийди й візьми те, що належить тобі по праву, — почула вона голос того, що був з перснем.
Сказане прозвучало не як прохання, а як вирок, якому неможливо протистояти. Але вона… спробує.
Дівчина здригнулася уві сні й одразу прокинулася в холодному поту. На її підвіконні, попри зачинені панорамні вікна і двадцятий поверх, лежав свіжий, налитий золотом колосок пшениці. Він був теплим на дотик, наче його щойно зірвали під палючим липневим сонцем Поділля. Марія обережно взяла його в руки й відчула, як по пальцях пробігла електрична іскра.
Гроза почалася. Тихо, без жодної хмаринки на київському небі, але повітря вже пахло електричними розрядами й великою бідою. Бо знову почалася осінь, яку Марися чомусь не любила, хоч і вважала найкращою порою року. І хто знає, що вона обіцяє дівчині цього разу…
