Спочатку:
На сторінку книги
30.3.
Аннет розуміла: Кшиштоф, якому, звісно, теж подзвонили — не могли не подзвонити! — уже десь поруч, його тінь уже лягла на Кульчиївці, а це означало, що час дипломатії закінчився. Починався час зіткнення сили.
Вона відчувала, як навколо Кам'янця з Києвом затягується невидимий вузол. Кшиштоф Войцехівський почав свою атаку, не втрачаючи часу на розгойдування ситуації. Вона знала, що його дружина, здається, її звати Ельжбета — з польським гонором до останньої краплини крові, — напевно вже вимагає від чоловіка “поставити на місце” цих вискочок-аграріїв.
Та часи, сама собі нагадала Ганна Степанівна, зараз зовсім інші, ну прямо кардинально протилежні. Тільки її сила залишилася тією самою. Та ще й з тією різницею, що зараз у неї знань більше й вона не боялася її використовувати, думаючи, що якийсь недолугий шляхтич може ініціювати процес спалення відьми на вогнищі. Але те, що вона пережила тоді, Аннет їм ніколи не простить…
У кабінеті директора було задушливо від запаху дорогих парфумів і аромату величезного букета білих лілій, яких не можна тримати у такому тісному приміщенні. Аркадій Петрович, ховаючи очі за лінзами окулярів у модній оправі, нервово перебирав теку з документами.
— Ми переглянули записи з камер у спортзалі, — почав він, намагаючись надати голосу авторитетності. — Там... дивні перешкоди. Білий шум. Але вчитель стверджує, що бачив речі, які не вкладаються в закони фізики. Яне, ви стверджуєте, що просто невдало впали під час спарингу?
— Саме так, — Ян сидів рівно й навіть не ворушився, дивлячись кудись у простір над головою директора. — Світло просто моргнуло. Дівчата злякалися і почали кричати. У страху очі великі, пане директоре. Можливо, вчителю варто перевірити серце.
Марія мовчала, але її пальці під столом сплелися в захисний замок. Вона відчувала, як за дверима наближається вона. Сила, яка пахла полином і справжньою непідробною владою.
Наступної миті двері й справді відчинилися, причому не те що без стуку, а взагалі беззвучно. Аннет увійшла в кабінет так, ніби він був її власною територією. Вона проігнорувала директора й завучку, миттєво знайшовши поглядом Яна й Марисю.
— Отже, це ти, — прошепотіла вона так тихо, що почув лише хлопець. — Маєш очі свого пращура. Такий самий голодний, невблаганний погляд.
— Що? — Ян мимоволі встав.
У його рухах не було зухвалості — лише дивна, майже рицарська повага. Він відчув, як від цієї жінки віє такою силою, перед якою меркнуть усі банківські рахунки його батька.
— Пані Галаґан, ми вкрай стурбовані... — почав було директор, нервово поправляючи окуляри. — Те, що сталося вчора в спортзалі... це не просто підліткова бійка. Марк з Артуром сьогодні навіть не з'явилися на заняттях. Їхні батьки вимагають пояснень, бо хлопці в якомусь ступорі. Вони стверджують, що їх ніби... відкинуло невидимою стіною. А вчитель фізкультури взагалі написав заяву на звільнення. Він наполягає на тому, що бачив спалахи, яких не могло бути.
Аннет підняла руку, закликаючи до тиші. Її жест був настільки владним, що директор миттєво замовк, так і не закінчивши речення.
— Я знаю, чим ви насправді стурбовані, Аркадію Петровичу, — Аннет говорила тихо, але кожне слово змушувало прислухатися до її голосу. — Ви боїтеся не переляку Марка чи Артура — ці хлопці отримали рівно те, на що наривалися, коли вдвох вирішили “провчити” вашого учня Яна Войцехівського, котрий, зверніть увагу, є громадянином іншої держави.
