Спочатку:
На сторінку книги
Глава 13. Гіркий присмак осени (13.1)
Осінь на Поділля впала раптово, наче важка золота парча, накинута на глибокі каньйони Смотрича. Ранки стали кришталевими, з першою памороззю, що сріблила пожухлу траву, а вечори пахли стиглими яблуками, гарбузовою кашею, вологим листям і солодкуватим димом від багать, де селяни спалювали сухе бадилля.
Село жило в гарячковому темпі останніх зусиль перед зимовим спокоєм: копали пізні городи, зносили на горища оберемки пахучого сіна, забивали щілини в хлівах свіжою глиною, змішаною з дрібною соломою й кінським кізяком, щоб жоден зимовий протяг не вистудив худобу.
На городах догоряв бур’ян, соняшникове бадилля й сухі стебла кукурудзи, а в повітрі стояв сизий гіркуватий туман. Люди поспішали, бо небо щовечора ставало все нижчим і важчим, обіцяючи ранні холоди.
У хаті під лісом робота не вщухала ні на мить. Маріка майже не піднімала голови від шитва, і лише тріск скіпки в каганці й мірне сопіння баби Ганни порушували тишу довгих вечорів, які ставали все прохолоднішими.
Її пальці, поколоті голкою до крові, невпинно мигтіли над білим, як перший сніг, полотном сорочок. Це був не просто собі одяг на свято — це був її квиток у нове життя. Кожен стібок, кожен хрестик червоною ниткою мав оберігати її майбутню сім’ю від лихого ока й людських заздрощів.
На великій дубовій скрині, розписаній жовтими півниками, вже громадилися сувої домотканого полотна, важкі вовняні ліжники, що пахли овечою вовною й гірким милом, і вишиті рушники з «деревом життя».
Баба Ганна дістала зі схованки навіть те, що берегла на власну смерть: тонку закордонну тканину на наволочки й мереживо, яке колись давно виторгувала у мандрівного крамаря.
— Дивіться, бабо, ще цей рушник дошию — і скриня буде повною, — Маріка прикладала нитку до полотна, і її очі в тьмяному світлі сяяли відчайдушною надією. — Данило каже, що батько вже й місце під нову хату відміряв. Там, за млином, де верби схиляються до самої води. Каже, навесні вже й стіни зведемо. Чи, може, й раніше, бо Данило… він хоче починати вже зараз. І хлопці згодилися йому допомогти. Щоб усе разом, толокою…
Данило й справді працював на межі сил. Весілля для нього було не лише святом, а великим іспитом на чоловічу зрілість. Старий мельник Кіндрат, хоч і бурчав щовечора, що син бере собі в хату «відьмине насіння» замість багатої дівки з гарним приданим, таки виділив синові клапоть землі біля річки, яка значилася за млином.
Він розумів: Данило — його єдина опора, і якщо піде проти волі сина, то на старості літ залишиться сам біля млинових жорен.
Дядько Гнат теж не стояв осторонь. У кузні він уже підготував цілий оберемок заліза для нової господи: довгі дверні завіси, масивну клямку, скоби для кроков. Щовечора Данило, втомлений після дня на млині, йшов на той клапоть землі.
Він возив камінь-пісковик для фундаменту, обтесував дубові стовпи, відчуваючи кожною жилою приємний тягар майбутньої відповідальності. Звісно, у світі, де кожна п’ядь землі належала Войцехівському, мельник не міг просто так відрізати синові шматок поля.
Але Кіндрат за тридцять років вірної служби при млині мав від пана привілей — право «садити на землю» свою родину біля річки. Цей дозвіл був підписаний ще батьком нинішнього пана Яна, і старий мельник беріг той пожовклий папірець із печаткою як найбільшу цінність.
А всім цікавим якраз і казав, що та земля “значиться за млином…”
Щодо дерева й каменю, то Данило не вкрав жодної тріски. Весь ліс був панським, і за кожну дубову балку коваль віддавав пану десятикратну ціну: ціле літо він безкоштовно кував коней для панської стайні й лагодив важкі вози, працюючи в кузні дядька Гната до самої півночі.
Кожен обтесаний стовп був сплачений його мозолями й потом. Данило хотів, щоб до їхньої нової хати не міг причепитися жоден староста і жоден пан — усе було законно, все підкріплене паперами, все куплено чесною працею.
Він хотів збудувати не просто хату, а фортецю, де Маріка нарешті перестане бути «чужою», підозрілою знахаркою з-під лісу, і стане поважною господинею у мельниковій родині. Він вірив, що міцні дубові стіни й глибокий фундамент зможуть захистити її від людських пліток і, найголовніше, від того холодного, хижого погляду, яким пан обпалив її на ярмарку.
І від тої гидкої для чесної дівчини його пропозиції…
Але хлопець забував одне: папери, підписані старими господарями, для Яна Войцехівського були лише папером, якщо вони заважали його новій, темній волі.
