Спочатку:
На сторінку книги
Глава 30. “Крові можна наказати…” (30.1)
— Тобі боляче? — Марія ледь торкнулася забинтованої руки Яна.
Цей рух був настільки обережним, ніби вона боялася розбити крихке скло, що раптово виросло між ними після вчорашнього інциденту в спортзалі. Ян мовчав. Вони сиділи за партою, і це знову був факультатив з вищої математики. У кабінеті цього разу було всього семеро учнів, але панувала така тиша, наче вони перебували в епіцентрі вибуху, який щойно затих, стерши навколо все живе.
Погляд хлопця був прикутий до марлі, на якій крізь білизну проступала свіжа пляма крові. Він не здригався. Його обличчя знову стало тією самою маскою, висіченою з холодного каменю, яку Марія побачила в день їхньої першої зустрічі.
— Біль — це лише сигнал, що ти ще живий, Маріє, — нарешті вимовив він, уважно подивившись на дівчину. — Гірше, коли ти не відчуваєш нічого. Коли всередині лише попіл. Але насправді я не думав, що він зачепить мене якоюсь гострою залізякою, бо чистої перемоги не було б, навіть якби вони вийшли проти мене вдвох разом…
Вчорашнє божевілля в спортзалі висіло над ліцеєм важкою задушливою хмарою. Однокласники — зухвалі діти міністрів і нафтових магнатів — сьогодні обходили їх десятою дорогою. Ліза з Каріною, ці королеви випускного класу, які ще вчора мріяли привернути увагу “новенького шляхтича”, тепер сиділи майже в кутку, перешіптувалися й кидали на Марію сповнені жаху погляди.
Бо вони бачили те, чому не було місця у світському житті тогочасного Києва: як важкі спортивні мати злетіли в повітря без жодного дотику, і як світло згасло від одного лише голосу їхньої дивної однокласниці.
Адміністрація ліцею вже встигла вигадати зручну легенду: “масовий психоз на фоні перевтоми й замикання в електромережі”. Але фізрук, який учора тремтячими руками писав пояснювальну, знав, що мережа тут ні до чого.
Марися відчула, як серце б’ється об ребра, наче спійманий птах. Вона накрила поранену руку Яна своєю долонею, щоб трохи вгамувати його біль, і їх раптом прошило наскрізь. Знову! Це був не просто розряд статичної електрики, це був якийсь спалах спільної глибинної пам’яті, від якого в обох на мить потемніло в очах.
— Ти не мав лізти в ту бійку, Яне. Мій батько... він не пробачить цього твоїм. А ти ще й постраждав, — прошепотіла вона.
— Мій батько не знає слова “пробачити”, — Ян різко перехопив її пальці, стискаючи їх майже до болю. — Хоч ми з тобою ледь знайомі, я зараз видам тобі сімейну таємницю, хоча сам не розумію, чому це роблю…
— Ти про що? — здивовано подивилась на нього Марися.
— Кшиштоф бачить тільки ціль. І зараз його ціль — ваші Кульчиївці, — дівчина аж ніяк не очікувала почути такі слова Яна. — Маріє, я бачу, як він розкладає карти на столі вечорами. Він шукає щось інше, не просто землю, яка є на будь-якій детальній карті. Його лихоманить від ідеї повернути те, що його предки вважали своєю власністю. І він не зупиниться ні перед чим.
— Що ти маєш на увазі? — вона фактично спитала те саме, тільки трохи іншими словами, намагаючись усвідомити зміст сказаного.
— Войцехівський! Чортополох! — двері кабінету розчинилися з таким гуркотом, що всі здригнулися.
На порозі стояла завуч з виховної роботи, Вікторія Миколаївна. Її зачіска, зроблена зранку особистим майстром-перукарем, здавалася несправжньою на тлі того хаосу, що читався в її очах.
— Негайно до директора. Обоє. І відразу заберіть із собою речі…
У класі відразу зашуміли: це ж що має там відбутися, щоб учням їхнього ліцею, навіть якщо вони щось там і зробили, що не вписувалось у загальноприйнятну стратегію поведінки, загадали майже з речами на вихід? Та ще й синові дипломата, не кажучи вже про доньку аграрного магната…
