Спочатку:
На сторінку книги
Глава 32. Право сильного (32.1)
— Ти знову зациклився на цих картах. Вони старі й від них тхне підвалом, а ти шукаєш у них якийсь толк, — Ельжбета Войцехівська безшумно зайшла у кабінет чоловіка, щоб обговорити з ним подію, яка мала відбутися у їхньому тутешньому домі в п’ятницю.
Жінка зупинилася біля великого дубового столу, на якому були розкладені плани місцевості. Ельжбета завжди виглядала як з голочки: навіть удома, у шовковому халаті кольору “шампань”, вона здавалася готовою до прийому послів. Для неї переїзд у Київ був лише вимушеним кроком у бізнес-експансії чоловіка, але вона швидко збагнула, що тут, на відміну від Варшави, правила гри були значно жорсткішими. Та це її не лякало. Навпаки, вона відчувала азарт хижака, що потрапив на нові угіддя.
Поклавши на край столу список гостей, написаний її каліграфічним почерком, Ельжбета глянула на чоловіка.
— Я запросила консула з дружиною, голову правління банку, про який ми з тобою говорили, й того молодого архітектора, який зараз проєктує новий урядовий квартал. Це створить потрібний фон для наших провінційних гостей, — вона кивнула на карти. — Але я досі не розумію, навіщо в списку ця Аннет Галаґан? Хто вона така? Власниця аптечного складу? Навіщо нам у домі ця міщанка, Кшиштофе?
— Це не просто карти, Ельжі... Це — акти повернення того, що належить нам за правом крові, — Кшиштоф не підвів голови, проігнорувавши її питання.
Він вивчав пожовклий план маєтку пана Войцехівського, намальований від руки панським писарчуком ще 1711 року, зіставляючи його з сучасною супутниковою картою Кульчиївців.
— Подивись на цей вигин річки. Тут колись стояв замок моїх предків. Наша кров поколіннями вбиралася в цю землю. А тепер там що? Халупа, яку вони називають музеєм, і гектари соняшника з ріпаком, що належать агрохолдингу Чортополохів. Ох і дав же Всевишній прізвище! — повторив він фразу, колись сказану Аннет. — Цей вискочка думає, що якщо він засіяв землю і поставив паркан, то став її господарем.
Ельжбета слухала мовчки. Вона завжди так слухала, намагаючись із кожного чоловікового слова витиснути максимум інформації.
— А Аннет, — Кшиштоф нарешті глянув на дружину, — це та сама “скалка”, яка тримає в руках ключі від нашої родової пам'яті. Саме вона й володіє тією халупою і, за моїми даними, має величезний вплив на старого Чортополоха, який поки навіть не думає відходити від справ, хоча з нього, здається, вже давно сиплеться потерть. Якщо я хочу забрати Кульчиївці, мені треба знати, на чому тримається їхній союз.
Кшиштоф провів пальцем по лінії кордону на карті. Його рухи були нервовими, майже гарячковими. Полякові хотілося швидше стати власником того, чим він давно вже володів у своїх думках.
— Ти вже запросив їх на новосілля наступної п’ятниці. Навіщо нам ці люди в домі? — вона зморщила ніс, розглядаючи свій свіжий манікюр. — Вони ж типові нові багатії. Від Захара Чортополоха за версту смердить амбіціями й дешевим успіхом, а не породою.
— Саме тому вони там будуть, — Кшиштоф нарешті підвівся і випрямився. — Захар — слабка ланка в цьому ланцюгу. Він одержимий ідеєю стати частиною європейської еліти. Я дам йому відчути цей смак: найкращі вина, правильні розмови про інвестиції, ілюзія рівності. Він так захоче отримати наші контракти на постачання техніки й вихід на польські ринки, що сам викладе мені всі подробиці своїх орендних договорів.
