Спочатку:
На сторінку книги
47.2.
— Вогнище... — Ян важко дихав, вчепившись пальцями в підлокітники. — Воно готове? Я питаю, чи хмизу достатньо?! Я хочу, щоб сьогодні сонце згасло від нашого вогню! Я хочу, щоб потім душа кожного селянина в каньйоні здригалася від однієї згадки про цей день до десятого коліна!
— Усе готово, пане. Сосна суха, вистояна, грабові дрова теж. Смоли привезли три бочки, полили так, що спалахне від однієї іскри. Кат уже перевірив залізні нашийники на стовпі. Дівка не ворухнеться.
— А коваль? — Ян подався вперед, його очі гарячково блищали. — Де цей її велетень? Де цей Данило?
— Зник, пане. Наче в воду канув… Кажуть, утік у ліси під Кам'янець. Батько його, млинар, на площі стоїть, наче кам’яний. Дядько теж... але хлопця ніде немає. Наші стрільці пильнують кожен кущ, кожен вхід. Якщо цей пес виткнеться, отримає кулю межи очі ще до того, як встигне сокиру підняти.
Ян оскалився у болючій гримасі.
— Утік... Боягуз. Усі вони боягузи, коли справа доходить до справжнього вогню. Коли запахне смаленим м'ясом його любаски, він сам приповзе на колінах. А якщо ні, тим краще. Тим краще… Нехай живе з цією ганьбою, нехай кожну ніч бачить її обвуглене обличчя. Це буде краще за будь-яку плаху.
Відпустивши нарешті Горбача, Ян підійшов до великого венеційського дзеркала у срібній оправі. Він бачив у ньому чоловіка в дорогому одязі, господаря земель, фортець і людей. Але за цим блиском ховалася чорна пустка, на яку перетворилась його власна душа.
Ян раптом зрозумів, що завтра, коли вогонь на площі згасне, він залишиться у цьому величезному маєтку один. Ну, хіба що зі Стасем, але як син сприйме те, що відьбувається тут зараз, коли виросте, він не знав…
Село ж ненавидітиме його ще лютіше. Ні-ні, вони не кричатимуть, це буде тихе могильне мовчання, яке селяни видаватимуть йому як покору. А Маріка стане легендою, піснею, яку пошепки співатимуть по корчмах, а він... він назавжди залишиться лише катом, котрого проклинатимуть у кожній хаті.
— Ти думала, що плювком перекреслиш мою волю? — він заговорив до свого відображення, звертаючись до дівчини, якої тут не було. — Ні. За годину ти станеш димом. Я буду стояти на галереї, я буду вдихати цей дим, і ти нарешті станеш моєю — повністю, до останньої порошинки. Я розвію твій попіл над Смотричем, накажу переорати цю місцину й засипати сіллю. Ніхто не знайде навіть сліду твого! Навіть сліду…
Він спробував розсміятися, але сміх перейшов у сухий гавкаючий кашель, який спазмом стиснув його горло. Ян підійшов до масивної скрині, дістав свій найкращий парадний жупан — червоний, як свіжа кров, оторочений дорогим хутром куниці. Він готувався до цього дня, як до свого найбільшого тріумфу, як до вінчання зі своєю владою, але в глибині душі відчував, що це буде його власним похороном.
…Перший удар дзвона на церкві пролунав над каньйоном, розбивши вранішню тишу на тисячі гострих друзок. Ян здригнувся, проливши залишки паленки на оксамит. Цей звук здався йому не закликом до святкової служби на Покрову, а вироком, який зачитував сам небесний суддя.
Він підійшов до вікна і з зусиллям відчинив важку раму. Холодне ранкове повітря вдарило в обличчя. Унизу, на площі, уже ворушилися десятки людей.
Смолоскипи гайдуків розчищали шлях навколо високого соснового стовпа, що височів посеред вигону, наче кістка велетенського мерця. Люди збиралися в щільний натовп — мовчазні, похмурі, у своєму найкращому вбранні, яке сьогодні виглядало як траурне.
Цей день почався…
