49.3.
Це була не божевільна посмішка, а тиха, світла і сповнена такої нестерпної зверхності, що панові здалося, ніби це він зараз стоїть у пеклі, а вона — вільна і непереможна — спостерігає за його агонією з небес. Її очі зустрілися з його поглядом — чисті, ясні, без жодної тіні болю.
— Вона сміється! Дивіться, відьма сміється у вогні! — пронеслося натовпом, і люди почали задкувати.
Ян у нестямі вихопив мушкет у гайдука, але руки його так ходили ходором, що він не міг навіть прицілитися.
— Чому вона мовчить?! — заверещав він на всю площу. — Паліть її сильніше! Горбачу, смоли! Більше смоли!
Баба Ганна, ледь тримаючись на ногах, стояла біля самого підніжжя помосту. Гайдуки боялися підійти до неї — вона здавалася частиною самої скелі, древньою, як світ. Стара відьма, яка у різний час врятувала людину в кожній родині, як врятувала вона панового сина Стася, не плакала.
Вона дивилася, як полум’я підіймається вище, ковтаючи волосся її внучки, як Маріка схиляє голову на груди, засинаючи під дією зілля прямо в обіймах вогню.
Коли полум’я загуготало на повну силу, перетворюючи все на сліпуче оранжеве марево, баба Ганна повільно підняла очі на галерею. Ян відчув, як серце йому стисло крижаною рукою. Стара не кричала. Вона просто почала щось шепотіти собі під ніс.
А йому здавалося, що він чує кожнісіньке її слово, кожен подих…
— Ти думаєш, що переміг, пане? — бубоніла стара, переводячи погляд з пана на те, що залишилося від її онуки. — Ти лише випустив її душу в небо, де тобі ніколи не бути. Цей вогонь не згасне сьогодні. Він пройде крізь віки, крізь кам'яні стіни й нові обличчя. Ти будеш тікати, ти будеш народжуватися знову в золоті й пишноті, але запах цього диму завжди буде в твоїх ніздрях. Ви зустрінетеся знову, коли каміння заговорить іншою мовою. І тоді вже ти будеш благати про цей вогонь, як про милість, щоб він спалив твою пам'ять. Ти згориш, Яне. Сьогодні, завтра і через триста років. Це мій тобі дар на Покрову...
Та насправді Ян не почув жодного слова. Він лише побачив, як баба Ганна раптом розвернулася і пішла геть із площі, не озираючись на вогнище, натовп чи гайдуків. Люди перед нею розступалися самі, звільняючи перед старою відьмою шлях.
Орися лишалася на майдані до останнього, аж поки від її дитини не стало навіть згадки. Натовп почав розходитися в гнітючій тиші. Видовище закінчилося, залишивши по собі лише запах гіркого диму й нестерпне відчуття скоєного гріха. Кіндрат з Гнатом теж стояли до останнього, поки обвуглений стовп не впав, розсипаючи іскри по мокрій землі.
Над каньйоном почав пролітати перший дрібний сніг, змішуючись із сірим попелом. Покрова вкрила землю білою хусткою, ховаючи під нею злочини, велике кохання і ту ненависть, якій судилося прорости пізніше, набагато пізніше, у зовсім іншому, далекому краї.
Данило прокинувся в сараї, коли сонце вже сіло за обрій. Він тепер не кричав, а просто дивився у непроглядну темряву, відчуваючи на зап'ястях зашморги мотузок, а в грудях — мертву пустку. Він ще не знав, що сьогодні почалася його довга й кривава дорога на Січ, яка приведе його назад до цих скель через багато років, але вже зовсім іншим чоловіком…
Про нього й про його Марію, яку в народі прозвали Чорною, згодом складатимуть легенди.
Кажуть, Данило до самої смерті не схилив голови й не опустив погляду перед жодним паном, хоч би як той лютував.
Довго він блукав світом самотнім вовком, аж поки доля не звела його з удовою, що втратила у війнах і чоловіка, й сина. Вона покохала могутнього козака так палко, наче вперше в житті, і на самому схилі літ ще встигла народити йому сина.
Сина, який підхопив батьківську шаблю і не дав згаснути славі їхнього роду. Але він ніколи не забував своє перше кохання, свою дружину перед Богом Маріку, хоч не зізнавався в цьому навіть собі…
