Спочатку:
На сторінку книги
Глава 50. Аварія (50.1)
За клопотами вони незчулися, як закінчилась весна і почався червень, а разом з ним — і несамовита літня спека. Повітря над трасою тремтіло, перетворившись на літепло, а запах розігрітого асфальту ставав настільки їдким, що здавався відчутним на смак.
Але для Марії Чортополох цей день мав бути особливим. День отримання атестата — фінальний акорд підліткового життя, межа, за якою на неї чекав Краків, Ян і таємниця, що росла під її серцем. І це ще добре, що у неї майже не було токсикозу, і ніхто з дорослих поки ні про що не здогадався.
Ну, знала хіба що Аннет, але бабуся мовчала, навіть з нею самою ні про що не говорила. Вона завжди так робила, коли бачила, що течію ріки вже не повернути назад. Бо спадкова відьма знала: деякі істини мають дозріти в тиші, як і дитина під серцем Марії.
Вона лише частіше заварювала онуці дивні, ледь солодкуваті чаї з мелісою й імбиром, мовчки підсуваючи горнятко, і дивилася довгим немигаючим поглядом, у якому змішувалися жаль і гордість за свою кров. А ще бабуся на цей час повністю переїхала у Київ, керуючи своєю фабрикою дистанційно, і тепер теж жила з нею в Кончі, захищаючи від періодичних нападок Ярини.
Марися відчувала цю тиху підтримку, яка була міцнішою за будь-які слова, й була їй дуже вдячна. Поки однокласниці в туалеті ліцею гарячково поправляли макіяж і сперечалися, вступ до Колумбійського університету чи Сорбонни престижніший, Марія дивилася на своє відображення в дзеркалі. Її обличчя стало чистішим, погляд — глибшим, а всередині оселився дивний спокій, який буває лише у жінок, що носять у собі цілий світ.
У маєтку Чортополохів панувала атмосфера радості. Захар приїхав з офісу раніше, ніж зазвичай, сяючи так, наче щойно виграв війну без жодного пострілу. Його телефон не замовкав.
— Так, батьку, все скінчено! — він майже кричав у слухавку, туди-сюди крокуючи по вітальні. — Суд виніс остаточне рішення. Реєстраційну службу повідомили. Він тепер офіційно — ніхто. Його позови визнані нікчемними, а всі ці “королівські грамоти” тепер мають цінність хіба що для розпалювання каміна. Ми перекрили йому останній кисень. Повідомляють, що їхня амбасада вже пакує його валізи. Ми вичистили нашу землю від цього пилу з претензіями на нашу землю!
Захар підійшов до Марії, яка стояла в білій святковій сукні, і міцно обійняв її за плечі.
— Сьогодні твій день, Марічко! Закінчуєш цей свій ліцей — і все, відкриваємо нову сторінку. Ми з дідом уже пригледіли тобі місце в Наглядовій раді одного з наших холдингів. Ти — майбутнє агрохолдингу. Жодних більше чужинців на горизонті. Чиста перемога!
Марія всміхалася, але її очі залишалися холодними. Вона бачила, як батько святкує перемогу над ворогом, не підозрюючи, що його “переможний трофей” — вона сама — вже давно належить тому самому ворогу.
Тільки Аннет Степанівна не поділяла загальних веселощів. Вона сиділа в кутку на веранді, нервово перебираючи старі дерев’яні вервиці. Її обличчя було блідим, а погляд — відчуженим. Вона не дивилася на святкові напої, вона дивилася крізь простір і час.
— Аннет, що з тобою? — Марія підійшла до неї, поправивши випускну стрічку. — Ти ж хотіла побачити мій атестат.
Жінка підняла на онуку очі, повні невимовного болю.
— Цей день пахне горілим, Марічко. Кров предків кипить, наче вода в казані. Ти сьогодні отримаєш документ про закінчення школи, але ввечері складатимеш іспит, який триває вже триста років. Будь сильною, дитино. Пам’ятай, що корінь завжди важливіший за цвіт.
Токсикоз, якого вона так боялася, майже не турбував — лише вранці, коли запах свіжої кави ставав нестерпно гострим, вона на мить заплющувала очі, вхопившись за край столу. Але ні Ярина, заклопотана вибором найкращої сукні для доньки, ні Захар, занурений у звіти про знищення бізнесу Войцехівських, нічого не помічали. Вони бачили в ній лише випускницю, золоту медалістку, переможний кубок у своїй довгій війні.
Та якби й помітили щось, то що б вони зробили?
