Спочатку:
На сторінку книги
27.3.
Він нахилився до її вуха, так близько, що Ганна відчула запах дорогого вина і металевий присмак його прихованої злості.
— Я дозволяю їм це вінчання, стара. Нехай надіне білу сорочку. Нехай заспіває пісень. Чим вище вони піднімуться у своєму щасті, тим гучніше буде тріщати їхній хребет, коли я почну його ламати. Ви думаєте, я забув? Я просто чекаю, коли плід дозріє, щоб розчавити його одним пальцем. І я розчавлю його саме тоді, коли вона повірить, що врятована.
Ян випрямився і зверхньо подивився на стару жінку, очікуючи побачити в її очах благання чи хоча б тремтіння. Але Ганна не здригнулася. Вона дивилася на нього з такою глибокою, майже материнською жалістю, що Ян мимоволі напружився, відчувши себе не господарем життя, а хворою дитиною.
— Ви кажете про плоди, пане, — промовила вона так тихо, що він заледве розчув її слова. — Але пам’ятайте: той, хто сіє вогонь, не завжди збирає врожай. Буває так, що полум'я не питає дозволу у пана. Воно забирає того, хто неправий. Того, хто хоче привласнити те, що належить не йому, а небу.
Ян пересмикнув плечима, намагаючись струсити з себе це дивне відчуття липкого холоду, що враз розповзлося по спині.
— Ти мені погрожуєш, відьмо? — він схопився за руків'я нагайки, його пальці побіліли від напруги. — Ти знаєш, що я можу зробити з тобою за такі слова?
Ганна лише сумно похитала головою, і цей жест розлютив його більше за будь-які прокльони. Вона бачила перед собою не всесильного пана, а людину, яка добровільно заходила в клітку з власної ненависті, не помічаючи, як замок уже клацнув. Стара знала: те, що Ян вважав своєю силою, насправді було його найбільшою слабкістю, бо жодне багатство не могло купити захисту від правди, яка вже почала точити його душу, наче іржа старе залізо.
Бо якщо не в цьому житті, то в наступному, але його діла наздоженуть його душу, і вона повинна буде відповісти. відповісти з авсе содіяне…
— Ні, пане. Я вас застерігаю. Ви вже бачите цей вогонь у своїх снах. Ви хочете спалити їхнє життя, хочете очистити свою совість попелом їхнього млина, — Ганна зробила крок уперед, і її очі блиснули, як два вуглики в нічній печі. — Але знайте: коли ви піднесете смолоскип до їхньої долі, він обпалить не тільки їх. Попіл не вибирає, на чий шляхетний жупан падати. Ви хочете спалити Маріку? Ви спалите себе. Вогонь забере того, хто прийшов із неправдою.
Ян різко відштовхнув її зі свого шляху, ледь не збивши з ніг, і одним рухом скочив на коня. Вороний здибився, відчувши лють вершника, але він різко осадив його твердою рукою.
— Подивимося, чия правда сильніша, стара! — крикнув він, врізаючи шпори в боки тварини. — У неділю я прийду за своїм дарунком! І тоді твоя «жива вода» не допоможе навіть мертвим!
Ганна стояла посеред вигону, дивлячись услід вершнику, що зникав у хмарі сірого пилу. Вона знала, що він не почув її.
Бо пан просто не хотів нікого чути, відгородившись від усенького світу стіною з власної гордині, холодною й мовчазною, як ніч на старому кладовищі. Для нього існувала лише його власна думка, а все інше було мертвим і німим.
Пил осідав повільно, застилаючи очі сірим маревом, але Ганна продовжувала дивитися в той бік, де зник вороний кінь, а разом з ним і його сердитий вершник. Вона відчувала, як у самому повітрі згущується щось лихе, наче сама доля занесла сокиру над цим селом. Але водночас у глибині її єства жевріла впевненість: Ян уже програв, бо він боровся з людьми, а Маріка з ковалем — із самою смертю, і в цій битві пани не мали жодних привілеїв, крім права згоріти першими. Ну, або згоріти тоді, коли цього зовсім не чекатимуть…
Нахилившись, баба Ганна повільно підняла з пилу розтоптаний пучок звіробою, обтрусила його й прошепотіла, дивлячись на заграву, що вже починала жевріти над обрієм:
— Вогонь... він уже близько. Але не той, про який ти мрієш, пане. Ти готуєш багаття для них, а воно вже горить під твоїми ногами...
