Спочатку:
На сторінку книги
42.3.
У цей момент у вітальню зайшов Ян. Він чув майже все, тож серце хлопця шалено калатало. Він знав те, чого не знав батько: документи, які нібито загинули в архіві, насправді були в безпечному місці. Це він, Ян, допоміг Марії вивезти копії з колекції Аннет, які могли б остаточно знищити претензії Войцехівських — там були докази того, що його предок програв ці землі в карти ще задовго до радянської влади.
— Батьку, ти занадто нервуєш, — голос Яна був спокійним, хоча всередині теж усе тремтіло. — Можливо, варто змінити тактику? Замість судів — прямий тиск на пайовиків? Люди в Кульчиївцях бідні. Якщо запропонувати їм готівку тут і зараз за розірвання договорів із Чортополохом...
Кшиштоф уважно глянув на сина. В його очах на мить зблиснула підозра.
— Ти занадто спокійний, Яне. Ти проводиш дні з цією дівчиною... Марією. Ти впевнений, що вона не вивідує наші плани? Чи, може, ти сам їй щось розповідаєш? Твій телефон... я бачив повідомлення.
— Я вже казав тобі, я контролюю її, батьку, — Ян витримав погляд, не кліпнувши. — Вона закохана. А закохана жінка — це найкращий канал для дезінформації. Через неї я вкинув Олександру ідею про те, що ми готуємо атаку через кіпрські офшори. Нехай шукає там привидів. Це дасть нам час перетягнути на свій бік когось із Ковалів, а це їхні основні партнери.
Це була блискуча, але небезпечна брехня. Ян знав, що Кшиштоф витратить тижні, шукаючи неіснуючі зв'язки й намагаючись “порозумітися” з кимось із Ковалів, і це дасть Чортополохам час підготувати фінальний захист.
Тим часом зима в Києві перейшла в свою найсуворішу фазу. Сніг засипав дороги до Кульчиївців, але під цією білою ковдрою готувалася справжня пожежа. Юридична війна зайшла в глухий кут. Кожна спроба Кшиштофа атакувати розбивалася об кругову поруку, бюрократію або особисту відданість людей Хазяїну області.
Чортополох-старший, який виріс на землі й зараз її захищав, виявився справжнім майстром підкилимних ігор. Він знав кожного суддю в районі по імені й по-батькові, знав, що роблять їхні діти й онуки. Для Кшиштофа це була війна за принципи, для Олександра — захист свого лігва.
Тим часом Марія з Яном так і продовжували свої зустрічі в Кончі-Заспі, хоч уже щось почала підозрювати Ярина. Та її параною, яка насправді мала під собою реальне підґрунтя, заспокоїла Аннет, тож вони могли розслабитися ще на якийсь час.
У цьому засніженому будинку, поки за вікном гула завірюха, вони будували свій власний світ. Ян дивився на Марисю, яка заснула біля каміна після бурхливого вечора, й розумів: він зрадив батька. Він зрадив свій рід. Але дивлячись на те, як вогонь відблискує на її обличчі, він усвідомлював, що не може зрадити ту, котру кохає більше за власне життя. Тож він готовий був зруйнувати власну спадщину, розтоптати грамоти королів, аби тільки ця жінка не стала розмінною монетою в іграх старшого покоління. Бо жити їм…
А десь у київській квартирі Олександр Чортополох переглядав старі карти. Він знав, що Кшиштоф не зупиниться на судах. Він знав, що весна принесе не тільки відлигу, а й нові спроби захопити те, що поляк раптом вирішив вважати своїм. Кшиштоф почне скуповувати не папери, а людей. І Хазяїн готувався до того, що Дан, який вчився “у тих Європах”, може стати слабкою ланкою в цьому ланцюгу. Хоча не довіряти синові партнера не поспішав, бо судив зазвичай тільки коли бачив реальні справи…
— Ну що ж, пане шляхтичу, — скрипнув він зубами. — Подивимося, кого ця земля вважає більш достойним, щоб бути його власністю…
